Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

— Куди ми?

— Побачиш.

Кріса хвилював уміст торб, що стояли між ними на дні човна.

Що далі просувався човник, то більше заглиблювалися вони у туман. Посередині озера, серед страшенного холоду, де мла зовсім стерла з обрію гори і береги, Аксель вимкнув двигун.

— Наша подорож закінчується тут.

— Тут?

— Тут, посеред озера.

Кріс раптом збагнув задум свого сусіди по човну: темне альпійське озеро ніби повторювало блакитну бухту під спекотним тайським сонцем. Аксель хотів, щоби Кріс теж дізнався, як це — тонути. Він машинально підвівся, готовий стрибнути у воду, аби уникнути смерті.

— Не руш!

На нього був націлений револьвер. Аксель щойно дістав його із кишені.

— Я не жартую, — вів далі він. — Повернися на своє місце. Я стрілятиму, якщо ти не зробиш того, що скажу.

Кріс знову сів. Він хотів умовити Акселя, відкрив рот...

— Мовчи! Сьогодні слухати будеш мене.

Аксель хоч і намагався видаватися рішучим, та все ж тремтів. Що було тому причиною — холод, емоції, страх чи лють? Його позбавлене м’язів обличчя, закам’яніле внаслідок коми, не передавало нюансів. І лише міцно стиснуті вуста виказували внутрішню напругу.

— Колись ти перший приз поставив вище за мене. Звісно, ти міг не знати, що я можу померти, та у виборі між перемогою і допомогою мені ти не вагався. Цього разу тобі не виграти. Розгортай торби.

Сталь дула вилискувала відблисками у воді, нагадуючи блискавки.

Кріс дуже повільно схилився над клунками — вони виявилися надто важкими; він підтягнув їх до себе по дну. Коли Кріс їх розв’язав, то побачив з’єднані шматки свинцю, до яких кріпився пояс.

— Прив’яжи це на себе.

Кріс хотів заперечити. Та замість відповіді Аксель приставив дуло до його чола.

Тож Кріс, спохмурнівши, став прив’язувати до себе вантаж.

— Міцніше! Нехай вузли будуть складними! Щоб вибратися тобі не вдалося.

Аксель безжально тримав палець на гачку.

Десь понад ним різко і ніби жалісно крякнув крук.

Зненацька Кріс припинив баритися і взявся до справи. Він рішуче в’язав вузли. Аксель здивувався, помітивши це, але змовчав.

— Ну от, — вигукнув Кріс, — мене зв’язано! Що буде далі?

— Бач, який ти квапливий...

— Немає потреби відтягувати — кінець же відомий! То як — стрибати у воду чи ти пристрелиш мене?

— Спокійно. Таке враження, ніби тобі це подобається.

— Мені це здається просто необхідним.

— А я тобі кажу ще раз: спокійно! Діяти будемо у моєму ритмі. Усе це влаштував я. А не ти.

— Неправда. Я теж причетний. Я відповідальний за те, на кого ти перетворився.

— І на кого ж я перетворився? На мільярдера? — гмикнув Аксель.

— Ні, на вбивцю. Пам’ятаєш, як назвав нас Пол Браун — отой американець, який керував стажуванням? Братами-ворогами, Каїном і Авелем. Я був поганцем Каїном, а ти добродушним Авелем. Я був тим, кому судилося убити брата. Я так і зробив.

Аксель дивився на нього, не приховуючи ненависті.

— Тож провину ти таки відчуваєш?

— Ще й яку! А тепер поглянь, як все склалося: ти — Каїн, а Авель — я! Хіба це не дурня? Минуло двадцять років — і ми помінялися ролями. Ти тепер — гіркий клубок страждання, відчаю і ненависті. Тебе, який був справжнісіньким дивом, я перетворив на чудовисько! І мені соромно.

Аксель націлив на нього зброю, готовий розрядити револьвер.

— Замовкни.

А Кріс із запалом вів далі:

— Акселю, я спаплюжив тебе! Зіпсував не лише твоє життя, а тебе самого! Ти став протилежністю того, ким був. Я був знайомий із янголом, натомість сотворив демона...

— Ще раз кажу: замовкни! Я сам відповідаю за те, ким став. Я цього хотів. «Більше такого не буде», — ось що сказав я собі, коли вийшов із коми. «Більше такого не буде, я більше ніколи не стану жертвою».

— Дивно. «Більше такого не буде», — точнісінько те саме я пообіцяв собі, повернувшись до Парижа. «Більше такого не буде, я більше ніколи не стану вбивцею».

На мить обидва замислилися щодо іронії долі, яка, відштовхнувшись від нещасного випадку, трансформувала негідника в альтруїста, а святого — у покидька.

Рухливий густий і легкий білий туман огортав їх безшумно, ніби ховаючи під важкою звуконепроникною ковдрою.

Аксель замислено повів далі:

— Коли я побачив тебе у ресторані, ти розповідав одному зі своїх підлітків-відчайдухів про «покаяння». Багато років я не чув цього слова, давно вже не замислювався над тим, що воно означає. У твоїх словах було стільки впевненості, що я відчув — ти говорив про себе. Залишивши мене на дні, мов стару рибальську сіть, ти вирішив покаятися! І тоді я збагнув, що здійснив зворотній шлях; я спускався, поки ти піднімався. А яка протилежність каяттю? Декаданс? Падіння? Прокляття? Авжеж, напевно вічне прокляття... Коли я вимовляю це слово, то відчуваю біль, удруге почуваюся жертвою.

— Це неправильно. Якщо ти завжди будеш чиєюсь жертвою, то ніколи не станеш жертвою самого себе. Це тобі під силу. Це залежить тільки від тебе.

— У мене не лишилося сил, Крісе. Варто лише ступити в цинізм — і вже не вибратися; у тебе зникають ідеали, тебе не хвилює нічого, крім болю. Відколи ж я відшукав тебе, біль не відпускає мене, біль сильнішає... Бо ситуація змінилася... Раніше я відчував ненависть до тебе. А тепер я ненавиджу себе. Я бачу себе твоїми очима, пригадую, яким я був, порівнюю. Крісе, що залишилося від мене, що залишилося, га?

Якби Кріс міг зняти з Акселя темні окуляри, то побачив би сльози в його очах.

Кріс підвівся.

— Я можу дещо зробити для тебе.

— Ніхто і нічого для мене зробити не може.

— Неправда! Я можу. Можу допомогти тобі знову стати порядною людиною.

— Це неможливо. І передусім тому, що я цього не хочу.

— А я примушу тебе!

Мовивши це, Кріс схопив шматки свинцю, зирнув праворуч себе у туман і стрибнув у воду.

Це сталося так раптово, що Аксель збагнув, що сталося, лише тоді, коли тіло плюхнулося у хвилі.

Якусь мить голова Кріса трималася на поверхні — якусь мить, та не більше, він тримався на поверхні, лише мить його м’язи могли чинити опір тяжінню, і він міг дивитися на Акселя. Та потім вага потягнула його на дно.

Бульбашок не було. Певно, Кріс рефлекторно затримав дихання.

Аксель дивився на кола, що меншали, на озеро,