Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Диви! — схопив мене за руку Групіровка. Очі його просто-таки полізли рогом. — Це що… слухай, що це за хріновина, га?!

Я крутонувся й потойбіч вулиці на засніженому газоні вздрів оту постать, котра першою впала мені в око після вибуху. Вона лежала не рухаючись, і на неї падав сніг.

— А це що за обревок? — буркнув ззаду Барабаш. — Хто це його урив, га?

Я підійшов до трупа. Праву руку йому одірвало, з грудної клітки стриміли ребра і якесь криваве шкамаття. Трохи далі, кроків за десять, валявся Гранатомет.

Я подивився на фасад, в котрому зяяла здоровезна діра, й покрутив головою.

— Щастить же тобі! — сказав я Хоботові. — В сорочці, напевне, народився, еге?

— Ти про що? Я посміхнувся.

— Цей телепень стріляв з базуки… але якогось хріна впер її в плече. Ну, його й розірвало, на хрін! От же ж бовдури трапляються на світі…

— А снаряд вдарив у простінок! — тоном знавця сказав Барабаш. — Хоч цілили простісінько в нас…

Хобот глянув на трупа й одвернувся. Групіровка поспішно відійшов убік, і його вивернуло.

— Ну й видовисько! — скривився Воркута, розглядаючи знівечене тіло.

Я знизав плечима.

— Не був ти на війні, братухо! Це хріновина… в бою не таке можна побачити! А це що, це дрібниці…

Хобот роззирнувся довкруги.

— Контрольні? — обернувсь він до мене.

— Обижаешь, начальник! — посміхнувсь я, по-блатному смикаючи лицем.

— Значить, рвемо кігті! По машинах, братва!

Ми підійшли до авт. Коли них стояли Конь із Басом. Обличчя в них були похмурі.

— Пости? — коротко спитав Хобот. Конь махнув рукою.

— Обох ліквідували. Били з автоматів упритул, одморозки! Я заглянув у ленд-ровер і побачив двоє тіл, прошитих

автоматними чергами. Кров заляпала всенький салон і стікала по шибах.

— Непогана робота! — схвально кивнув я. — Автоматники зняли пости, потім спрацював Гранатометник, а далі пішла зачистка. Якби Гранатомет довірили не такому йолопові…

Хобот застромив руки в кишені й понурився.

— Погуляли, називається! — буркнув він. Тоді глянув на мене, і його груба коржаста мармиза ствердла ще більш. — Я знову твій боржник, братухо… Коротше, завтра виходите на ринок, — а пізніше поговоримо! Запитання?

— У матросов нет вопросов! — сказав я, виструнчившись.

— Значить, по конях! — скомандував Хобот. — Рвемо кігті, поки не пізно… мєнти вже на підході, мабуть!

Барабаш сів за кермо нашого джипа. Авта заревли й стали вилітати зі стоянки наче ракети. Я заліз на заднє сидіння й, діставши сигарети, клацнув запальничкою.

— Ну і що ж ти про все думаєш? — спитав Барабаш, коли ми вихопилися з провулка й, проминувши гастроном, загальмували на пішохідному переході.

Я випустив кільце диму.

— Все розвивається за планом. Початок непоганий, а далі… ну, далі буде видно!

Коли ми проїжджали середмістя, задзеленчав комірковий телефон.

— Ну! — сказав я в слухавку. — А, це ти… Справи? Та як тобі сказати… Як зліва — так і справа! — (Шеф телефонує, звістив я Барабашеві). — Ми прийняті в бригаду. Завтра виходимо на роботу. Де? Ринок, що біля метра. Биками, звичайно. Та мені по фіг — хоч биком, хоч ішаком… аби не казлом! Гадаю, за пару місяців ситуація з'ясується. Що? В барі? Були, звичайно… ми оце звідти й гребемо. Короля робота… Короля, кажу! Двох я поклав особисто. Вони ж із автоматами й перші почали, ти що! Хто? Урилов? І, мабуть, нецензурно лається? Що ж, нехай лається… нецензурна лайка — це сублімація невтамованого сексуального потягу! Так йому і передай… Ну добре. Будуть новини — телефонуй. Відбій.

Вночі ударив шпаркий мороз, і коли ми підкотили до ринку, то під ребристими протекторами джипа лунко хрупостіла тонка біляста крига.

— Силенний базар! — сказав Барабаш, вистромивши голову з вікна. — Ото де грошви братки знімають, га!

Ринок — це був квадратовий майдан, обнесений Гратчас-тою огорожею. Сходило вранішнє зимове сонце, й видно було, як на дахах барвистих наметів малиново іскриться паморозь. Потойбіч тролейбусної зупинки чорною пащекою зяяв підземний перехід, котрий провадив до метрополітену, й звідти валом валив народ.

— Що ж, доведеться згадати молодість! — Барабаш грюкнув дверима й поставив джип на сигналізацію. — Пам'ятаю, інструктували мене колись перед першим виходом: до бариг не посміхатися, дивитися просто у вічі, говорити коротко й по ділу…

З-за джипа вигулькнув молодик зі службовою карткою на грудях.

— Це саме, — сказав він діловито, — з вас п'ятірка!

— Шо? — не второпав Барабаш.

— П'ять гривень гоніть… за паркування! Барабаш допитливо глипнув на мене.

— Щось киздить… а що — не пойму! — Він перевів погляд на молодика. — Слухай, ти… шо нада?

— Танк запаркували?

— Ну!

Молодик простяг руку.

— Значить, п'ятірка з вас!

— А-а, — допер нарешті Барабаш, — ти грошей хочеш… Ану, йди-но сюди, синку!

Він дістав посвідчення в червоній палітурці й, струснувши кистю, розкрив його перед молодиком. Я одвернувся, насилу стримуючи регіт: у тій книжечці було написано, що Бара-баш — це член-кореспондент Міжнародної академії аномальних ідей. Найсмішнішим було те, що така академія справді була, й у членкори туди приймали за п'ять тисяч, а в академіки — за десять тисяч доларів.

— Не… не поняв, — сказав молодик, нахиляючись уперед. Він схилився ще нижче, намагаючись прочитати, що ж

написано в цій ксиві, й у сей же мент Барабаш вхопив його за носа і смикнув до себе.

— У-у-у! — заволав паркувальник, підстрибуючи на місці.

Барабаш дбайливо сховав посвідчення в кишеню шкірянки й, цупкіше здавивши