Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

ходили, а ти приліз — і в дамках? За целку викуп давай. Я що… я нічого — наливаю! Ти до Свєтки ходив? Пий! Ти ходив? На! Ти теж ходив? Тримай! Аж тут один і бере мене за лацкани. Нє, командір, це не те… ми — крові хочемо, поняв? А-а, кажу, крові… та бритву з верхньої кишеньки — раз! та під горлянку йому — два! Крові? Хоч відро… в тебе гаряча, мабуть? Зараз націдимо! — Групіровка знову посміхнувся. — Вони й роти пороззявляли! Став би я лібералізмом займатися — мене б урили… а бритви народ боїться! Бритва — це страшно. Бритва — це ще гірше, як ніж. Оце й зветься гуманністю! А став би лібералізмом займатися — пошматували б як мавпи газету… Барабаш підняв свого важенного кулака й угатив по столу.

— Мій дід, — з притиском сказав він, і я зненацька втямив, що його вже добряче розібрало, — після Першої світової війни прийшов з полону, ясно? А сусіди загарбали в нього землю.

Він замовк.

— Ну? — поспитав Конь.

— Але дід був гуманістом! — Барабаш криво посміхнувся. — Він узяв карабіна й прийшов увечері під хату. Сусіда вже спать лаштувався, драбуга такий! Допіру він почав свиту знімати через голову, як дід прицілився — та простісінько йому в серце й бабахнув!

Братва перезирнулася.

— А де ж тут гуманізм? — не второпав Бас.

— Як це — де? Ти шо, не поняв? — здивувався Барабаш. — Він більш нікого не чіпав… тілько хазяїна забив та й годі!

За столом стало тихо.

— А цю… як її… землю оддали? — нарешті поспитався Хобот.

— Ну! — Барабаш посміхнувся. — Дід зразу хтів було всю сім'ю вирізати, але гріха злякався. Мене, каже, Господь напутив — убий одного, а там буде видко…

— Як не оддадуть, то й решту повбивай! — розуміюче кивнув я. Тоді взяв пляшку й налляв ще по одній. — Ну, давайте… за гуманізм, — хто як його розуміє!..

Огненна волога колихалася між кришталевими стінками, прозора наче сльоза, й, узявши шклянку, я на мить затримав на ній погляд, роздивляючись перлисте намисто бульбашок, які зібралися по краях, а далі відчув, що зір мій тоне в сій прозоріні, й разом з ним росте й росте якесь невиразне колихке відчуття, яке піднімається десь із самісіньких закапелків підсвідомости, й таке воно було діткливе й болюче, що я не в змозі був цього витримати й заплющив очі…

… а коли відкрив їх знову, то крізь оту прозорінь напрочуд ясно, дуже чітко й гостро побачив свою смерть.

— Лягай! — крикнув я, відштовхуючи від себе стола й щосили плигаючи вперед головою в куток. — Лягай, братва! Атас!

Останнє слово урвалося; враження було таке, наче вуха позакладало ватою; щоправда, один звук усе-таки продовжував гучати, він зростав і зростав, пронизуючи барабанні перетинки, і коли сягнув найвищої точки свого звучання, то я спробував набрати в груди повітря — й задихнувся од їдкого кислого чаду вибухівки, який вдарив у легені, аж їх спазмом скрутило, і закашлявся, відкриваючи й закриваючи рота, немов рибина, котру витягли з води, а потім зібрав усенькі сили й поволі звівся на коліна.

Спочатку я уздрів перед собою вулицю, ледве притрушену легким сріблястим снігом, і якусь постать, котра звивалася горізнач на засніженому газоні, неприродно вивертаючи голову; потім панорама неначеб од'їхала назад і стало видно, що двох вікон і простінка в барі нема, а на тому місці зяє здоровезна потворна діра, крізь яку витікає надвір легкий жовтуватий чад; по тому я уздрів, що круглі світильники, вмонтовані в підвісну стелю, спалахують і відразу ж гаснуть, спалахують і знову гаснуть, і знову спалахують, заливаючи на один-однісінький мент усеньке приміщення бару; а далі погляд гарячково метнувся до дверей, і я побачив, як до зали, переступаючи уламки шкла та цегли, заходить двоє зарізяк у плямистих комбезах і з короткоствольними автоматами, на котрі накручено тупі циліндричні глушники.

Я встиг посадити одного з них на мушку й натиснув спускову скобу, випередивши його буквально на секунду; затвор парабелума смикнувся, й гільза плигнула вгору, а потім описала дугу й пропала; куля дев'ятого калібру з підпиляним носиком із силою півтори тонни на квадратний сантиметр вгатила бійця в сонячне сплетіння, й він поточився до дверей, а тоді вдарився об них спиною й став сповзати униз; другий відкрив огонь, тримаючи автомат коло пояса й водячи ним так, щоб кулі йшли віялом; у вухах вже перестало дзвеніти, і я почув, як працює акаем, обладнаний пристроєм для безгучної стрілянини, — пострілів не було чутно геть, і лише скажене грюкання затвора лунало й лунало в тиші, зливаючись ув одну безперервну канонаду.

Цілячи в мене, автоматник випустив одну довгу чергу, набоїв так із десять, одначе взяв зависоко — й кулі вдарили у стіну і зрикошетили, із жахливим нявканням перевертаючись у повітрі; я завалився на бік і, притискаючись щокою до підлоги, ще раз надавив спускову скобу; звук пострілу оглушливо штовхнув у вуха й вихлюпнувся на вулицю, зливаючись із бахканням великокаліберного пістолета, котрий озвався десь поруч.

— Уходим, братва! — крикнув Хобот, держачи догори стволом здоровезного люґера. — За мной!

Я зірвався на ноги й притьмом кинувся до дверей. Другий автоматник сидів під стіною, звісивши голову на груди; в його комбезі чорніли дві діри, котрі набрякали густою темною кривлею.

— Контрольные сработал, быстро! — крикнув до мене Хобот, вилазячи крізь вікно.

Я приставив до перенісся автоматникові пістолета й ще раз придавив спуск; це було таке, наче розрубуєш гарбуза для свиней — череп розвалився надвоє, а мозок ляпнув на стіну й став стікати довгими сіро-білими патьоками; розвертаючись на сто вісімдесят градусів, я зловив кінцем ствола другого зарізяку й для певности вгатив йому кулю дум-дум у голову; однак тіло й не ворухнулося — ще першим пострілом йому вирвало зі спини шматок м'яса завбільшки з тарілку.

— По машинах! — крикнув ззаду Барабаш. — Рвем кігті, чув?!

Ми вискочили надвір. Сіявся легкий сріблястий сніг. Братва вилазила через діру в