Читати книгу - "Реальна загроза"

Павлов трохи подумав.

— Що ж, приймаю ваш арґумент. Але зазначу, що ви звернулися не за адресою. Кадрові питання в літно-навіґаційній службі вирішує безпосередньо шкіпер. А до моїх повноважень начальника експедиції це не належить.

— Ви ще й командир бриґади, сер.

— Ну то й що? Так чи інакше, а головним на кораблі все одно залишається його капітан. — Павлов підвівся. — Гаразд, суб-лейтенанте. Ходімо.

Він відвів мене до капітанської рубки, що межувала з рубкою керування і для зручності мала два входи — з коридору і безпосередньо з містка.

У капітанській рубці перебувало троє людей — її господар, командор Томасон, перший пілот Топалова і старший навіґатор Вебер. Вони стояли біля великого екрана з навіґаційними схемами і щось обговорювали.

Після обміну вітаннями Томасон пояснив Павлову:

— Ми саме аналізуємо пройдений шлях. За розрахунками Вебера, сумарна ефективність курсу складає дев’яносто два з половиною відсотки.

— Цілком задовільно, — сказав капітан. — У вашої команди, шкіпере, непоганий запас міцності. Це дуже доречно, оскільки пропозиція, з якою звернувся до мене суб-лейтенант Вільчинський, загрожує різким зниженням ефективності.

— Ага, — промовила Топалова, схвально глянувши на мене. — Таки наважився?

— Наважився, — підтвердив Павлов. — Ви мали рацію, лейтенанте-командоре.

З виразу обличч Тамасона і Вебера я зрозумів, що й вони все знали. І чекали, що я попрошу за Елі.

Командор відійшов від екрана, взяв зі стола чашку й відпив ковток кави.

— Ситуація така, суб-лейтенанте, — звернувся він до мене. — Весь цей тиждень я думав, що вам відповісти. Але нічого не надумав.

— Я за те, щоб спробувати, — озвалася Топалова. — У кожному разі, загробити корабель ми їй не дамо.

Томасон повернувся до старшого навіґатора:

— А ви що скажете?

Вебер витримав паузу, потім стенув плечима.

— Чом би й ні? Я згоден.

Шкіпер знову відпив кави.

— Гаразд, спробуємо, — кивнув він. — Ваша вахта починається завтра вранці о восьмій нуль-нуль. Я розпоряджуся, щоб старший помічник попередив капрала Тернер… А втім, ні, жодних попереджень. Нехай це буде частиною випробування. Тому тримайте рота на замку.

Я нишком усміхнувся. Томасон злукавив: він розумів, що весь цей час до початку вахти Елі місця собі не знаходитиме, погано спатиме, якщо взагалі зможе заснути, тож вирішив не нервувати її завчасно. Гарна таки людина, наш шкіпер!

Залишивши капітанську рубку, я негайно подався на пошуки Елі. Певна річ, не для того, щоб попередити її, а щоб допомогти їй приємно провести вечір і набрати якомога більше позитивних емоцій. Завтра вони їй зовсім не завадять.

Наступного ранку рівно о восьмій ми заступили на вахту. Крісло помічника штурмана залишалося вільним. Цей пост був найменш функціональним з усіх чотирьох, він не передбачав ніяких окремих обов’язків, просто за відсутності помічника зростало навантаження на штурмана — йому одному було важко утримати на курсі корабель таких ґабаритів, як „Маріана“. Проте за своїм капітанським пультом сидів командор Томасон і в разі потреби міг підстрахувати Топалову.

За рішенням шкіпера, Елі не брала участі в передачі вахти; це було зроблено для того, щоб уникнути зайвого ажіотажу. Лише через кілька хвилин, коли наші колеґи з попередньої зміни пішли, старший помічник Крамер привів на місток Елі.

Її обличчя було бліде від хвилювання, очі гарячково поблискували, але вона всіма силами змушувала себе триматися спокійно і впевнено.

— Капрале Тернер, — буденним тоном промовив Томасон. — Беріться до обов’язків помічника штурмана.

Єдиною людиною в рубці, кого це розпорядження застало зненацька, була чергова стюардеса. На щастя, не Ліна — сьогодні Крамер завбачливо переніс її зміну, цілком слушно розваживши, що прямодушна й безхитрісна дівчина не зможе приховати свого хвилювання за подругу і цим змушуватиме Елі ще дужче нервувати.

Виконуючи наказ шкіпера, Елі обережно, навіть трохи боязко, підступила до крісла помічника штурмана й сіла в нього. З ледь прихованими тремтливими нотками в голосі відрапортувала про готовність до несення вахти. Топалова поступово почала передавати їй контроль над допоміжними системами керування.

За півгодини я переконався, що загалом Елі справляється зі своєю роботою, виконує її старанно, але не дуже чисто, сказав би навіть — незграбно. Лише тепер, спостерігаючи за її діями, я повною мірою усвідомив, наскільки складніше керувати важкими кораблями порівняно з катерами й зоряними шатлами, на яких ми практикувалися під час навчання в коледжі. Тоді різниця в класі між нами майже не відчувалася — а зараз вона буквально волала про себе. Комп’ютер не міг виправляти всі похибки, що їх припускалася Елі, і причина на те була об’єктивна: сучасна наука не мала в своєму розпорядженні завершеної й вичерпної теорії вакууму, наші знання про процеси в інсайді часто-густо носили емпіричний характер, тому не можна було скласти програму для цілком автоматизованого керування кораблем. Живий пілот був необхідним доповненням до бортового комп’ютера; людський розум, хоч і поступався у швидкості й точності машинному, все одно залишався найдосконалішим комп’ютером у світі. Там, де навіть найкращі програми не могли збагнути, що відбувається з кораблем, пілот, спираючись на досвід та інтуїцію, приймав найвірніші і найоптимальніші рішення.

З інтуїцією в Елі було все гаразд, проте це не компенсувало браку досвіду і вправності. Вона старалася, старалась як могла, викладалась повністю, та все одно їй було далеко до будь-кого зі