Читати книгу - "Реальна загроза"

штатних пілотів „Маріани“. Проте Елі не зневірювалася від невдач, не дозволяла собі занепасти духом і з гідною захвату впертістю продовжувала робити свою справу. І в результаті, під кінець восьмигодинної вахти, при великій кількості дрібних хиб, на її рахунку не було жодної серйозної помилки.

Утім, мене це мало втішало. Намагаючись бути об’єктивним, я не міг не визнати, що Елі не годиться для такої відповідальної роботи. Поки що не годиться — їй потрібна практика. Та де ж вона отримає цю практику, якщо її повернуть назад у реакторний відсік?… Питання було суто риторичне.

За кілька хвилин до 16:00 прийшли заступати на вахту наші колеґи з Четвертої групи. Разом з ними була й Ліна, чиє сьогоднішнє чергування старпом Крамер переніс із першої зміни на другу. Побачивши свою подругу за пультом помічника штурмана, вона вражено зойкнула. Четвертий пілот Михайленко тихо промимрив: „Щоб я здох!“ — висловивши тим самим думку решти трьох льотчиків.

Елі не озиралася, але явно відчувала на собі їхні погляди. Поза сумнівом, ці останні хвилини були для неї найважчими, проте вона гідно протрималась до закінчення вахти і за всіма правилами передала пост помічника штурмана своєму наступникові.

Коли наша група здала вахту, шкіпер розпорядився:

— Капрале Тернер, ви вільні. Топалова, Вебер, Вільчинський — за мною.

Ми перейшли з містка в капітанську рубку, де застали Павлова. Вочевидь, він провів тут усі вісім годин, або більшу їх частину, спостерігаючи за Еліною роботою.

— Погано, — без будь-якого вступу сказав капітан.

— Авжеж, кепсько, — погодився з ним командор.

Моє серце завмерло в очікуванні остаточного вердикту: „не годиться“, проте Павлов висловився інакше:

— Ваша група завжди мала найкращі показники. Власне, на те ви й Перша група. Але сьогоднішня вахта виявилася найгіршою за весь час польоту.

— Яка підсумкова ефективність? — поцікавився Вебер.

— Лише трохи більше сімдесяти п’яти. Прямо як у лінкора.

— Я чекала від Тернер гіршого, — зауважила Топалова. — Крім того, ми маємо зробити поправку на хвилювання. Це була її перша справжня вахта — учбові катери та шатли не рахуються, віртуальні тренажери також. Дівчина має потенціал.

— Певна річ, має, — не став заперечувати Томасон. — Але його ще треба реалізувати.

— Ми про це подбаємо, шкіпере. Ми доведемо, що талановиті випускники — а Тернер, безперечно, талановита, — не потребують тривалого стажування.

— Але врахуйте, — попередив Павлов, — це відіб’ється на ваших показниках.

— Не біда, капітане, впораємося. У нас сильна команда: я — перший пілот, Вебер — старший навіґатор, а Вільчинський — найкращий на кораблі оператор занурення. — (Хай йому чорт, Топалова говорила про це цілком серйозно!) — Разом ми дамо раду недосвідченості Тернер. Можу взяти на себе персональну відповідальність…

Томасон урвав її:

— Вся відповідальність лежить на мені, лейтенанте-командоре. Це мій обов’язок і мій привілей. — Він стиха зітхнув, висунув ящик стола й дістав звідти нагрудний значок літно-навіґаційної служби. — У начальника експедиції нема заперечень?

— Командир корабля ви, — знизав плечима Павлов. — Рішення за вами.

— Ну що ж, я вирішив. Беремо стажиста — перші в усій Ериданській Астроекспедиції. Тепер залишається владнати питання зі званням. Мічман — це забагато, Тернер ще має відстояти своє місце пілота. А ворент-офіцер… ні, не годиться. Прапорщику не місце в рубці керування. Тож нехай Тернер поки задовольниться сержантськими нашивками. За категорією E6. А далі видно буде. — З цими словами командор Томасон вручив мені значок. — Передайте їй це, суб-лейтенанте Вільчинський. І перекажіть, щоб рівно за годину вона прийшла до старшого помічника. На той час я віддам усі необхідні розпорядження.

Коли ми втрьох залишили капітанську рубку, Елі чекала нас у коридорі, неподалік від двох десантників, що охороняли вхід на місток. Вона спрямувала на мене погляд, у якому читалась надія і водночас — готовність змиритися з несприятливим для неї рішенням.

Я мовчки підступив до неї, зняв з її сорочки значок інженерної служби, а натомість почепив золоті крильця пілота. Тим часом Вебер узяв під козирок:

— Вітаю, сардж. Ласкаво просимо до нашої команди.

Елі тихесенько пискнула від захвату і навіть трохи похитнулася. Звісно, вона не збиралася падати, проте я не втратив такої нагоди і негайно обійняв її. Вебер добродушно підморгнув мені й подався до ліфта. Топалова затрималась.

— Дякую тобі, Яно, — щиро промовив я. — Ти нам здорово допомогла.

— Але не за ваші гарні очі, — коротко всміхнувшись, відповіла вона. — Хоча ви обоє мені дуже симпатичні. Я вчинила так із принципу — ми маємо довести штабному начальству, що Корпус у змозі виховувати власних льотчиків.

5

Решта дня була сповнена приємних клопотів. У призначений час Елі побувала у старшого помічника, який оформив усі необхідні для переведення документи, потім у канцелярії інтенданта, де її поставили на забезпечення за категорією E6, видали належне для сержанта обмундирування і вручили ордер на помешкання, відповідне її новій посаді. Хоча Ґарсія був фактично відрахований з літно-навіґаційної служби, старпом Крамер наказав не займати його каюти, але з такої нагоди Топалова звільнила свою, перебравшись нарешті в житловий відсік для старшого командного складу, де, власне, й було її місце після отримання звання лейтенанта-командора — в товаристві Томасона, Павлова, Крамера, головного інженера, головного інтенданта, начальника медслужби, командира десантного загону та професорів з наукової групи.

Процедура переселення й облаштування на новому місці затяглася до пізнього вечора, оскільки до Елі раз по раз заходили знайомі, щоб привітати з просуванням по службі. Майже в кожному такому випадку оголошувався тост,