Читати книгу - "Червоне доміно"

Поруч мене блиснули окуляри Зельхова.

— Це значить…

— Так, — промовила Карін Зоммер і виразно глянула на Зельхова, — це значить, що вбивцю Еріха Цибульки треба шукати в цьому будинку. Це один з нас…

Ключ у замку повернувся, й двері до суміжної кімнати розчинилися. На порозі стали Гайєр і якийсь молодий чоловік у цивільному.

— Медична експертиза підтвердила, — сказав Гайєр і по черзі глянув на кожного з нас, — що Еріха Цибульку вбито. Його вбито молотком. Смерть настала між восьмою і дев’ятою годиною ранку. Зважаючи на ці обставини, я змушений попросити вас усіх поки що не покидати цього приміщення.

Молодий чоловік, який зайшов до залу разом з Гайєром, узяв стілець і поставив його перед дверима, що ведуть до коридору. Там він і сів. Доктор Козель схвильовано задріботів до Гайєра.

— Але ж це неможливо! Ні в якому разі! У нас термінова робота… подумайте самі, адже кожна година…

Гайєр глянув на нього дружньо, проте енергійно похитав головою:

— Я знаю. Але тут сталося вбивство, докторе Козель, убито вашого співробітника. Я повинен насамперед допитати усіх працівників вашого колективу. Від їхніх свідчень залежатиме, як довго я змушений буду затримувати їх тут.

Доктор Козель кілька разів безпорадно розвів руками, — видно, він уже відмовився від боротьби.

— Ви маєте рацію, — пробурмотів він. — Звичайно, я розумію, але…

Гайєр озирався навколо, шукаючи когось.

— Фрейлейн Горм!

— Так, прошу!

— Я б хотів насамперед поговорити з вами.

Коло людей, що оточували мене, зімкнулося тісніше. Я помітила, що Зельхов скоса кинув на мене швидкий погляд. Унбегау теж втупився в мене. Його гладкі щоки знову затремтіли. Він і Карін Зоммер були наймолодші співробітники нашого колективу. Він ще напівдитина, трохи безладний, широка натура, часом простодушний, але загалом — дуже серйозний і розсудливіший, ніж інші юнаки його віку. Він старанний і розумний, але все-таки йому бракує здорового глузду, щоб з допомогою природних здібностей і своєї посади зробити кар’єру. Він приніс із собою найкращі характеристики, але Цибулька трохи, як-то кажуть, затирав його, не давав йому показати себе. А втім, яке мені до цього діло?

Гайєр пропустив мене вперед і зачинив за мною двері.

В першій кімнаті, де звичайно працювали Карін Зоммер і Штефен Унбегау, стояло двоє чоловіків, запихаючи собі в кишені різні речі. Молодший з них, очевидно, був фотограф, бо в руці він тримав штатив фотоапарата. В другому я вгадала лікаря, бо він саме казав, коли ми зайшли:

— Я перешлю потім протокол експертизи в канцелярію, товаришу Гайєр. Я накажу, щоб його зараз написали.

Гайєр лише кивнув і повів мене далі, в сусідню кімнату, де раніше лежав Цибулька. Цього разу мені забракло сил іще раз глянути на нього.

— Його вже забрали, — сказав Гайєр. — Можете не боятися.

І все-таки, перш ніж переступити поріг цієї кімнати, я кинула швидкий погляд на підлогу між письмовим столом і сейфом. На килимі нічого не було. Лише впадала в око темна пляма, облямована, наче рамкою, білим крейдяним порошком.

Біля сейфа стояв молодий чоловік з білими, як льон, пасмами волосся й темними, як тернини, очима. Це був лейтенант Швенк. Він не раз бував тут разом з Гайєром після тієї історії з ключами. Лейтенант скидався скоріше на пустуна-хлопчиська, ніж на співробітника органів державної безпеки. А втім, обидва вони не належать до того типу мужчин, які подобаються мені.

— Я гадаю, ми з вами довго не затримаємось, — промовив Гайєр. — Про найважливіше ми вже говорили перед цим. Зараз мене цікавлять лише дві речі: по-перше, чи ви вже колись бачили цей молоток? Може, знаєте, кому він належить?

Він показав на сейф, на якому щось лежало. Я глянула в той бік і підняла руки.

— Ні, — затинаючись, пробелькотіла я. — Ні…

— Тоді, — сказав Гайєр, — прошу вас уважно оглянути кімнату. Чи все тут лишилося так, як було тоді, коли ви востаннє бачили Цибульку, чи, може, щось змінилося?

Я почала оглядати кімнату, але потім погляд мій знову мимоволі зупинився на молотку, що лежав на сейфі. Гайєр помітив цей мій погляд. Він підійшов до сейфа і став так, щоб мені не видно було молотка.

— Отак, — сказав він. — Роздивіться, будь ласка, якнайуважніше. Огляньте все. І всі дрібнички також. Змінилося тут що-небудь?

Я розуміла, чого він хоче, але не могла нічого йому сказати. Якби сьогодні вранці я могла передбачити те, що сталося тут! Тоді…

— Ну? Нічого?

Я вагалася.

— Не знаю…

— Сейф?

— Ні.

— Письмовий стіл?

— Теж ні.

— Книжкова шафа?

Я заперечливо похитала головою.

— Телефон?

— Телефон… ні, теж нічого.

Видно було, що він невдоволений з моїх відповідей. Він перезирнувся з лейтенантом Швенком. Швенк скривив рота й знизав плечима.

— Отже, нічого? Шкода. Я, правду кажучи, дуже розраховував на це.

— Ні, таки є, — сказала я. — Тепер я бачу. Дещо тут… Можливо, це дрібниця, яка не має ніякого значення, але…

— Що ж таке?

Я показала рукою на диктофон, що стояв на маленькій підставці для папок із справами, напівсхований за письмовим столом.

— Диктофон. Він увімкнений, але не працює.

Гайєр наморщив лоба.

— Я не зовсім розумію вас. Чи не могли б ви…

— Ось, бачите? Адаптер лежить на пластинці. Отже, зараз мусили б світитися зелені лампочки, і, крім того, пластинка повинна була б крутитися. — Я повернулася і показала на шнур, що тягнувся за книжковою шафою і йшов до штепселя. Штепсель був якраз біля дверей. — Хтось висмикнув шнур.

— І