Читати книгу - "Червоне доміно"

— Власне кажучи, ні.

— Навіть і тоді, коли немає нікого в секретаріаті?

— І тоді також. Замкнуті мають бути лише двері до коридору. А тут, всередині, ми маємо право лишати есе відчинене.

Ми стояли перед дверима й дивилися одне на одного, наче двоє зломщиків, які не знають, що робити далі.

— Я спробую подзвонити в заводську охорону, — сказала Віра Горм і рушила до письмового стола. — Може, вони знають…

Поки вона знімала трубку й набирала номер, я нагнувся, силкуючись крізь замкову щілину зазирнути до кімнати. І раптом побачив таке, від чого враз здригнувся: зсередини стирчав ключ! Сумніву тут бути не могло.

— Вам нема чого дзвонити. Скажіть, чи можна пройти в ту кімнату через яке-небудь інше приміщення?

— Через сто третю кімнату. Там сидять Карін Зоммер і Штефен Унбегау.

Я вибіг у коридор. Вона поспішила за мною.

Сто третя кімната була також замкнена.

— Ми можемо пройти ще через креслярський зал… Отут, поряд…

Креслярський зал був відкритий.

Люди в білих кітелях проводжали мене здивованими поглядами, коли я пробіг їхнім приміщенням і рвучко штовхнув двері до сусідньої кімнати.

Сусідня кімната, номер 103, була порожня. Лише легкий димок від сигарет, що висів у повітрі, свідчив про те, що сьогодні вже хтось побував тут.

І ось я стою перед дверима, що ведуть до кабінету Цибульки.

Постукав.

Нічого. Жодного звуку. Тоді я рвонув двері.

Кімната була порожня.

Потім я побачив його.

Він лежав на підлозі, підігнувши ноги, права рука його, ніби для захисту, затуляла голову. Волосся було вкрите загуслою кров'ю. Я опустився перед ним навколішки.

Еріх Цибулька був мертвий.

Еріх Цибулька мертвий.

Ця новина блискавкою облетіла завод Враз усі довідались про це. І тоді все затихло. Співробітники стояли за мною мовчазні, з блідими губами, а їхні руки безсило звисали вздовж білих кітелів.

На подвір’ї пронизливо брязкотіла бляха, гупали молотки, чувся різноголосий гамір.

— Я був би вам вельми вдячний, якби всі повернулися знову до креслярського залу, — сказав капітан Гайєр.

Він був дуже блідий, голос його звучав тихо й здавався якимсь чужим. Ліва брова посіпувалась.

— Фрейлейн Горм!

— Прошу?

— Простежте, будь ласка, щоб ніхто зараз не заходив до цих двох приміщень. Мені б не хотілося, щоб стерлися сліди.

— Гаразд.

— Чи можу я звідси подзвонити?

— Он телефон.

Він підійшов до письмового стола. Але тут затримався на мить, не взяв трубку, а мовчки глянув на мене. Я зрозуміла його. Й тихо причинила за собою двері.

Ніхто не сидів за креслярськими дошками. Всі стояли біля вікон і, коли я підійшла ближче, повернули в мій бік голови.

— Поліція?

Це спитав довготелесий Генце. Великі круглі дитячі очі запитливо дивилися на мене, губи його тремтіли.

— Ні, — сказала я. — 3 державної безпеки.

— З державної безпеки?

— Так.

Дитячі очі стали ще розгубленіші й безпорадніші.

— Але ж?..

— Очевидно, через це! — Я показала на вікно.

На подвір’ї котився по рейках кран. Він тримав у своїх лапах залізничний вагон вщерть навантажений поковками. З його кабіни, жестикулюючи, виглядав доктор Козель. Монтери махнули рукою йому у відповідь. Потім стріла нахилилася вниз, трос вантажопідйомника почав змотуватися. Вагон поволі опускався. Ось він став на рейки, і кран посунув його навскоси двором. Це була частина випробувальної програми, яку вчора довелося пропустити. Тепер доктор Козель надолужував пропущене.

— Через це?

Я відчула, що ноги більше не держать мене. Обличчя людей розпливлися, перетворилися на великі плоскі плями, які потім знову почали зменшуватись, світлішати, набувати звичних форм. Хтось підсунув мені стільця.

Хтось приніс склянку води. Генце відчинив вікно.

І тоді ми почули сирену поліцейської машини, звук щомиті наближався, аж поки раптом не завмер. Машина в’їхала на заводське подвір'я.

Позад нас грюкнули дзері.

— Чи не міг би хтось із вас спуститися вниз і показати товаришам дорогу?

Двоє білих кітелів вийшли з кола й покинули приміщення.

Минула якась хвилина.

Знадвору долинали кроки, нерозбірливі голоси.

Потім знову тиша. За якусь мить двері до креслярського залу рвучко розчинилися. На порозі став доктор Козель. Його краватка з їхала набік, голос звучав на цілий тон вище, ніж звичайно, коли він закричав:

— Цибулька вмер? Але хто… де він лежить?

Я показала йому на суміжну кімнату.

Він кинувся туди. Однак тепер і ці двері було замкнено.

На задньому плані з’явилися Зельхов і Унбегау. Вони теж були бліді й розгублені. Зельхов ламав свої кістляві руки й бурмотів щось нерозбірливе. Товстенькі щоки Унбегау тремтіли. У нього був такий вигляд, як у дитини, що от-от розплачеться.

Доктор Козель перестав смикати за двері.

Він протиснувся до мене.

— Хто його знайшов?

— Гайєр.

Доктор Козель рвонув свою краватку, від цього вона ще дужче з їхала набік.

— Жахливо! Як це могло статися?

— Мені здається, що найгіршого ми ще не збагнули, — пролунав раптом чийсь голос за нашими спинами.

Ми враз обернулися. То була Карін Зоммер, яка щойно непомітно зайшла до кімнати. І її гарненьке личко нервово посіпувалося.

— Що ви хочете сказати? — пробурмотів доктор Козель.

— А ви й справді не розумієте? Жодна стороння людина не має права ввійти