Читати книгу - "Червоне доміно"

— Йому досить було б лише пересунути адаптер. І апарат одразу вимкнувся б. Навіщо було йому висмикувати шнур із штепселя? Для цього він мусив підвестися і пройти аж до дверей. Я не бачу ніяких підстав для цього.

— Він диктував, коли ви зайшли до нього?

— Так. Це я пам'ятаю напевно. Він поставив свою коротеньку закарлючку-підпис в обхідному листку і для цього мусив узяти мікрофон у ліву руку. Я пам'ятаю це дуже добре, бо при цьому він ще заплутався в шнурі.

— Ви знаєте, що саме він диктував?

— Це була виробнича інструкція про монтаж крана.

Гайєр втупився в апарат. Нижню губу він втягнув між зуби і покусав її верхніми зубами. Потім перевів погляд на мене.

— Ви знаєте, як вмикають цю штуку?

— Звичайно.

— В такому разі увімкніть її, будь ласка. Мені б хотілося послухати, що тут записано. Але обережно — не голими руками. Візьміть свою носову хусточку.

Це був не такий диктофон, які продаються у нас. Ми дістали їх з півроку тому через міністерство зовнішньої торгівлі. Кожен інженер одержав по одному такому апарату. Більшість охоче працювала з ним, бо друкарок у нас обмаль, та й до того ж апарат дуже зручний в ужитку.

З першого погляду він скидається на патефон, тільки замість звичайної патефонної пластинки тут лежить намагнічена пластмасова тарілка, по жолобках якої бігає голка, яка, подібно до звукозаписуючої голівки магнітофона, креслить коливання сили струму. Наговорені таким способом пластинки потім передають мені. У моєму кабінеті встановлено передавальний апарат, на який я кладу пластинки; текст, записаний на них, я прослухую через навушники і можу одразу надрукувати його на друкарській машинці. Цим я дуже заощаджую на часі, який витрачала б на таку трудомістку роботу, як стенографування під диктовку.

— Ви хотіли б прослухати з початку?

— Прошу.

Я ткнула голку в перший жолобок, потім натиснула на кнопку передавача. І тоді в кімнаті залунав голос Цибульки. Він звучав трохи змінено, але впізнати його можна було одразу — це був його голос. Знайомі інтонації, покашлювання, легка хрипота.

Він пояснював електричну систему: як перетягувати кабель, як розміщувати його, як користуватися розподільним щитом. Усе це були речі, що їх, по суті, знає кожен монтер. Нічого цікавого, нічого сенсаційного.

— Виробнича інструкція?

— Угу.

— Вона мала бути віддрукована?

— Наскільки мені відомо, так. Але тільки в неділю. Ви хочете все послухати, чи, може, мені спробувати десь з іншого кінця?

— Як довго крутиться один бік пластинки?

— Приблизно двадцять хвилин.

— А ви можете визначити, який це бік?

— Так, — я показала на видрукувану на пластинці цифру «два». — Це зворотний бік.

— Тоді хай крутиться до кінця.

Цибулька все ще говорив про електричну систему крана. Часом він затинався, поправляв себе, потім швидко вів далі.

— Чи це той самий голос, який говорив з вами учора вночі по телефону?

— Мені здається, так.

— Його, безперечно, важко сплутати з якимсь іншим.

Голос Цибульки лунав у кімнаті. Нараз різко задзвонив телефон.

Швенк уже простягнув був руку, щоб узяти трубку, але потім зрозумів, що телефонний дзвінок долинає з пластинки. Ще один різкий дзвінок, потім сердитий вигук Цибульки. Стукнули двері, чиїсь кроки, що звучать усе ближче, — потім щось хруснуло, і все замовкло, — чути було лиш дзижчання ввімкнутого апарата.

Ми перезирнулися.

— Зняти пластинку?

— Почекайте.

Але більш нічого ми не дочекалися. Динамік мовчав. Коли голка докрутилася до останнього жолобка, Гайєр сказав:

— Я б хотів іще раз прослухати оте місце з телефонним дзвінком.

— Прошу.

Я ткнула голку трохи назад.

Знову голос Цибульки розповідає про електрику, потім різкий телефонний дзвінок. Раз, удруге. Далі сердитий вигук, стук дверей, кроки — й знову хрускіт і тиша.

— На цьому місці він вимкнув апарат. А може, його відвідувач висмикнув шнур із штепселя.

— Телефон! — промовив Швенк. — Цікаво, чи була це саме та звістка, якої він чекав?

— Можливо, — відказав Гайєр. — Я гадаю, що це цілком можливо.

— А потім кроки… Чи це були його кроки?

— Як це так?

— Може, він сам підвівся і підійшов до штепселя, щоб вимкнути апарат?

— Ти це серйозно? — Гайєр показав на апарат із засвіченими лампочками. — Навіщо ж було йому підводитись, коли досить лиш простягнути руку? Це малоймовірно. До того ж, дуже виразно чути, що кроки наближаються. Це ні в якому разі не Цибульчині кроки. Це хтось інший.

— Але хто?

— Оце і я теж дуже хотів би знати. Тому що той, чиї кроки ми чуємо отут, очевидно, був останнім, хто бачив Цибульку живого. А можливо… — він зробив маленьку паузу і задумливо глянув на нас, — можливо, він і є вбивця…

Знову задзвонив телефон.

Минула ціла секунда, перш ніж я зрозуміла, що на цей раз різкий дзвінок лунає не з динаміка, а з телефонного апарата, що стояв на письмовому столі кабінету.

Швенк узяв трубку.

Якусь мить він слухав, потім здивовано глянув на свого начальника.

— Хвилиночку! — Він затулив рукою мембрану телефона. — Хіба ти перед цим не розпорядився, щоб хто-небудь поїхав до пані Цибульки?

— Я, мабуть, поїду сам. А чого ти питаєш? Може, це вона дзвонить?

— Ні, сторож Петерс.

— А яке він має відношення до цього?

— Пані Цибулька зараз у нього. Він каже, що вже дві години, як вона на заводі, і вона наполягає на тому, щоб поговорити з фрейлейн Горм.

— Але ж це неможливо!

— Помиляєшся. Він запевняє, що це так. Хочеш сам