Читати книгу - "Знайти і затримати"

у дверях вокзалу огрядну постать начальника станції. Ото, мабуть, здивований, що ми знову тут. «Газик» зробив півколо і виїхав на шлях до міста. Автоматичний шлагбаум, колія… Я втупився в аркушик: Агненко, Головач, Савлук, Ободянський, Литвинов. Хто з них? Намагався прикинути, мовби заглянути за літери, кудись углиб, щоб пізнати кожного, з'ясувати їхню причетність до злочину й зупинитися на одному. Тільки на одному. Хто з них?

А чи власник будинку, який збирався купити Ричко, і той, з яким товаришував Чмих, одна і та ж людина? Сумнівно, щоб порядний чоловік мав товариські стосунки з Цибухом. Дуже сумнівно. Звідси висновок: або спільник, або… Шакула бовкнув дурницю, щоб заспокоїти Філона. І чому мені раніше це не спало на думку?

— Микола, ти знаєш, де ці вулиці? — запитав я.

— Так точно, — не без гордощів відповів сержант. — Усі в різних районах міста.

Бунчук чекав вказівки, куди їхати, щоб заздалегідь вибрати короткий шлях. З кого ж розпочати?

— Ну, Якове, то до кого?

Він знизав плечима.

— А яблука? Пам'ятаєш, прізвище домовласника наче сорт яблук, — нагадав йому.

— Наче яблука… Головач, Агненко, Савлук, Ободянський, Литвинов… Стривай! Савлук! Авжеж. Тільки підставити літеру «б» замість «в» — і саблук. Савлук — саблук. Точно — він, вулиця Продольна. Значить, до Савлука, Арсене, — без ентузіазму сказав.

Він позаздрив моїй здогадці.

— Правильно, — задоволено мовив я. — Давай, Миколо, на Продольну, будинок 146.

Марина весь час мовчала. У мене ворухнулася до неї жалість, бо зазнала дівчина болісного розчарування. Максим їй подобався, а показав себе підлим страхополохом. Погано, що розчарувалася, тільки розпочавши життя. Коли надто вразлива, то довго на душі лежатиме тягар.

Ми вже здолали половину шляху до міста. На дорозі машин мало, і Микола витискав із старенького «газика» всі потужності. Я не стримував сержанта. У нашій роботі час — одна із складових частин успіху. Праворуч мигтіли дерева лісу, ліворуч — лісосмуга, за якою виднілося скошене поле, всіяне купами соломи. Міркував, що в поле злочинці не подадуться — сховок ненадійний. Вони схочуть якнайдалі відійти від місця події.

Над асфальтом тремтіло прозоро-блакитне, ледь помітне, марево. Стояла давка задуха, яку не освіжав гарячий вітер, що задував у кабіну. Я заздрісно подумав про пляж, прохолодні, ласкаві хвилі лиману. До того ж хотілося їсти: ті кілька пиріжків не погамували голоду, а з'їдене яблуко ще дужче його загострило. І хто зна, коли доведеться перекусити.

Попереду хтось ішов. «Голосував», проте нехотя, ніби йому було важко зводити руку. Ступав непевно, мов по хисткій кладці, аж його заносило з узбіччя на дорогу, і машини обминали подорожнього.

— П'яне, чи що? — буркнув Бунчук. — Набратись у спеку…

Ми наближались до нього. Назустріч мчав самоскид. Микола збавив швидкість, щоб пропустити його і об'їхати хлопчину. За інших обставин ми б зупинились і забрали юного любителя спиртного. Мабуть, висадили розгнівані пасажири з автобуса. Поки добереться додому, то й зовсім протверезіє.

Порівнялися з ним. Я лише мигцем побачив хлопчину: босоніж, зі збитими в кров ногами, теніска подерта… У мене майнула підозра, і не встиг я зупинити водія, як Марина вражено скрикнула:

— Юра! Юра!.. — і вчепилася, засмикала ручку дверцят.

Одразу збагнув: на дорозі Юрій Коренюк. «Газик» ще не спинився, а Марина вже вистрибнула з кабіни й побігла до Юрка, який брів наче сновида, знеможений, обірваний. Дівчина вклякла перед ним, заломила руки у відчаї й мовчки дивилася. Юнак теж стояв і короткозоро мружився на неї, ніяк не впізнаючи.

— Юро! Живий!.. — Марина наважилась: несміливо підійшла й прихилилася до нього.

Коренюк закліпав, і його змучене, бліде обличчя проясніло, засяяло тихою радістю.

— Марино… — Він зробив порух правою рукою — вона лише сіпнулася і безсило повисла, перев'язана заплямованою кров'ю косинкою. — Як ти тут?.. А їх зловили?

— Пробач, Юра, пробач… — белькотіла дівчина. — Ми… я… наче очманіли від страху.

— Ах, не треба про те, не треба, — стомлено попросив хлопець.

Дівчина знітилась.

— Ти ні в чому не винна. То все вони… Їх уже зловили?

— Ні, але міліція знає, шукають, — Марина провела обережно пучками пальців по подряпинах на його лиці.

— Ти заявила? — запитав Юрій.

Марина, зніяковівши, промовчала. Втупилась у його збиті, запилюжені ноги.

— Хто це з тобою? — мружився Юрій на нас, недобачаючи.

— Лейтенант Пазов, — відрекомендувався Яків і показав на мене: — Інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ти себе почуваєш? Може, в лікарню?..

— В лікарню — ні. Хочеться пити, — Юрій облизав шерхлі губи й натужно ковтнув.

— Тоді потерпи, хлопче, — я уважно глянув на його поранену руку, пов'язку і відзначив, що вона присохла до рани, спинила кровотечу.

— Давай сядемо при дорозі, — запропонував йому.

Марина взяла Юрка за руку й не відпускала. Нас уже не цікавило, що відбулося на галявині. Про те ми дізналися від Жалинської. А от що трапилось після їх панічного від'їзду, вірніше втечі, коли залишили Коренюка наодинці з бандитами, треба було знати.

— Чому ти босий? — Яків із співчуттям дивився на хлопця.

— Шакула здер сандалі для Філона.

— Він же побіг з поляни, — я згадав розповідь Марини.

— Потім вернувся і здер, — Юрко поворушив пальцями.

— В який бік вони пішли? — запитав його про найсуттєвіше в даний момент.

— Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… — Юрій мимоволі доторкнувся до живота. — Коли встав — у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.

— А де твоя сумка, Юро?! — здивовано вигукнула Марина. — Загубив чи забув?

— Забрав Шакула.

О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову