Читати книгу - "Знайти і затримати"

Он і пастушок зі своїм рябим стадом. Я знову почав думати про Чмиха, напружував пам'ять, щоб згадати його прізвище. Петро… Петро… Адже Ілля назвав… І той напис на коробці… ЦИБУ… ЦИБУ… Стривай! Я аж гуцнув на сидінні, і на мене здивовано зиркнув Пазов.

— Цибух Петро! Ци-бух! Чмих — Цибух! — гаряче зашепотів Якову. — Ось що означав напис на коробці! — мене ніби лихоманило від збудження.

Я увімкнув рацію.

— Четвертий…

— Говорить тринадцятий. Треба взнати адресу Цибуха Петра, 1946 року народження, мав судимість — два роки за хуліганство, — скоромовкою випалив я. — І нехай там не ламають толів над написом «ЦИБУ».

— Так… — озвався черговий і протягло, по складах повторив, напевне записуючи: — Ци-бух Пет-ро. Все, капітане?

— Філон, мабуть, кульгає. Як там з власниками «Волг»? Як Загата?

— Скорич відбирає. Загата житиме. Що у вас нового?

— Вже є один свідок з галявини. Їдемо на станцію Партизанська ще за двома.

Я відкинувся на спинку сидіння. Подумки подякував Загаті. Міцний хлопець: втрачаючи свідомість, знайшов у собі сили залишити ниточку-слід. Шкода, що Шакула викрав у нього зброю. Тут дільничний помилився. «І як воно сталося? Тепер я впевненіше припускав, що Чмих міг бути спільником. Він не їхав з ними в поїзді, інакше б Шакула не сподівався на машину. Цибух залишився в місті, вважаючи себе поза підозрою.

Тоді: де його бачив Загата? Невже на залізничному вокзалі? І чому написав прізвище саме Чмиха? Адже переслідував Шакулу і Філона. Очевидно тому, що їх не знав, а з Цибухом знайомий особисто. І десь бачив їх разом. Логічно. Отож почало дещо прояснюватись. А той, що продавав хату, слугував їм за живця.

Виходило — ціла зграя злочинців. Один із них — Шакула — вже доволі начіпляв на себе статей карного кодексу. Через те надзвичайно небезпечний. Такі йдуть на все. Приречений, загнаний у глухий кут ошалілий звір… Н-да, коли б не пістолет Загати. Тринадцять набоїв — ще не одне життя могло обірватись. Микола знову спинив машину в затінку рідколистої акації, що росла неподалік вокзалу. Чи сиділи там тітка і дядько?

У зальчику тільки немолода жінка в солом'яному капелюшку. Поруч неї, на лавці, стоїть чорний чемодан, на який вона спирається ліктем, щоб зручніше було сидіти й підтримувати голову долонею.

Отих двох не було. Може, десь сиділи за вокзалом? Старим людям, на сонці… Куди ж вони поділися? Яків узяв кружку — брязнув ланцюжок — і наточив з бачка води. Спрагло пив… З мене не спускала очей пасажирка. Почув, як важко, з кректанням, зітхнула. Та ні, не вона! Обличчя її спокійне, нерухоме… Хто ж тоді? І мене ніби щось підштовхнуло зазирнути за високу спинку лавки…

Напевне, я мав пришелепкуватий вигляд, бо жінка здивовано закліпала повіками. На лавці скоцюрблені лежали тітка й дядько. Ми сіли з Яковом напроти них. Подружжя спало.

Дядько заворушився і розплющив очі. Втупився в мене, потім у Якова, обличчя поволі прибирало осмисленості. Старий прудко звівся, скинувши коліньми свою палицю на підлогу. Тітка схопилася й очманіло лупала на нас посоловілими безбарвними очима.

— Ми, діду, з міліції, — спокійно сказав Пазов. — То кого ви здибали в лісі?

Дядько спочатку зиркнув на свої ноги в кедах, потім на жінчині, запилюжені і висохлі, поважно погладив руду бороду й недовірливо, насмішкувато прискалив око.

— А ви не брешете? — лукаво запитав.

Яків показав йому своє посвідчення. Дядько прочитав, гмикнув і скрушно похитав головою.

— Вскочили ми з тобою, Марфо, в халепу, — шаркнув по підлозі ногою. — Казав же тобі, що наші шкарбуни таких грошей не варті. Казав? А ти… — дядько махнув рукою. — Ще й кошика…

Тітка знітилася, заворушила пальцями брудних ніг і сховала їх під лавку.

— І скільки він заплатив вам за туфлі й кошик? — поцікавився я.

— Два червінці.

Вони розповіли, як зустріли в лісі хлопця з сумкою і той умовив їх продати йому черевики й кошик. Я вилучив у дядька гроші, записав свідчення. Кеди, правда, залишив до завтра на старому, пожалів його ревматичні ноги.

Ми вийшли надвір. Пазов раптом спинився, і я ледве не штовхнув його в спину.

— Значить, — Філон і Шакула поміняли взуття, — сказав Яків.

— І, напевне, сіли на попутну машину, — додав я.

— Можливо. Але їм доведеться десь зійти напівдорозі, щоб не проїздити через пост ДАІ.

— Хто зна. Мені здається, вони не здогадаються, що ми вже натрапили на їхній слід, — зауважив я.

— А подія на галявині? — нагадав Пазов. — Злочинці тепер не впевнені, що Марина, Клава чи Юрій мовчатимуть.

Була можливість прочесати ділянку лісу. Й навколишні села. Проте вирішили з цим не поспішати, щоб не тривожити передчасно населення. Ми сіли в машину. Бунчук простяг мені аркушик з блокнота.

— Я записав, передали по рації, — пояснив. — Може, ви встигнете. Всі вулиці виходять до лиману. З них ніхто не давав оголошення про продаж будинку.

На аркушику п'ять прізвищ з адресами:

1. Головач Федір Павлович, пров. Фрунзе, 48.

2. Агненко Василь Сидорович, вул. Горького, 17.

3. Савлук Клим Захарович, вул. Продольна, 146.

4. Ободянський Марко Борисович, пров. Богуна, 22.

5. Литвинов Семен Іванович, вул. Садова, 91.

П'ять власників «Волг», одібраних для перевірки. А скільки їх одсіяли Махов і Скорич? Я уявив, як вони прискіпливо вдивлялись у кожну фотокартку, зважували усі «за» і «проти». Адже; коли отримували права, навряд щоб користувались окулярами. Одначе відтоді збігло немало літ. Хто ж із п'ятьох спільник чи просто знайомий Чмиха?

— Поїхали, Миколо, — одірвав погляд від аркушика.

Я побачив