Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Також маленькі перфекціоністи намагаються уникати будь-якого ризику й не робити нічого, особливо якщо це буде оцінюватись іншими, у якості виконання чого вони не певні. Так, на консультацію до мене привели дівчинку через те, що вона відмовлялася брати участь у конкурсах. І хоча була однією з кращих скрипальок у своїй музичній школі, щоразу перед конкурсом хворіла з височенною температурою. Для того ж, щоб вийти на академ-концерт, дівчинка місяцями трудила скрипку до крові на долонях.

До всього перфекціонізм провокує те, що дітлахи зациклюються на навичках, які вже мають, і роблять те, що, як їм здається, вміють гарно. У такий спосіб вони особливо не прагнуть опановувати нових діяльностей та справ. З моїм сином на роледромі катаються різні дітки, і що цікаво, одні без застережень пробують нове, падають-встають і знову пробують, а інші катають наїжджену програму з мінімальними варіаціями. Цікаво й те, як тренер про це відгукується: «Я вважаю, якщо падає — буде кататись, якщо коліна береже — краще малювання». На жаль, малювання не краще, бо там так само є ризик неідеальності та критики і неприйняття через це.

Найкраще щеплення від перфекціонізму, а також від бунту проти перфекціонізму, як у випадку Максима (що загалом є здоровішою реакцією), є дозвіл на неідеальність. Варто глибоко вдихнути, різко видихнути і змиритись з тим, що дитина не буде найкращою, а лише однією з кращих, не стане найуспішнішою, а просто досягне успіху. Найщасливіші звичайні люди, які вміють насолоджуватися щоденною працею та спілкуванням, прагнуть вчитись нового і не гризуть себе та інших за недосконалість. Я чудово розумію, що це суперечить, наприклад, логіці спортивних перемог або навчальних досягнень, більше того, це безжально руйнує мрії виховати всесвітньо відомого піаніста або зростити другого Рембрандта. Так, але ж ні для кого не секрет, що багатьох найкращих і найуспішніших все життя супрово­джували психічні розлади.

Як же тоді допомогти дитині досягти успіху? Дозволяти неідеальність! Нехай робить як вдається, помиляється та не дотягує до зразка, нехай ніколи не стане схожим на вимріяне вами янголятко. Головне, щоб дитина почувалася любленою такою, якою вона є.

Риммі вже скоро сім, але вона не піде до школи цього року. «Куди їй, якщо вона досі плаче за мамою?» — пояснює бабуся родинне рішення. Загалом Римма дуже кмітлива, вона трохи читає, рахує до ста і навіть може складати та віднімати в межах двадцяти. Власне, головна проблема Римми — це близькість сліз. В її очах повсякчас стоять солоні озерця, готові вихлюпнутися за найменшого приводу.

Римма дуже чутлива до негативних емоцій інших людей. Достатньо насуплених брів дорослого, щоб спровокувати їі на сльози. Родина ж і вихователі, втомлені її плаксивістю, постійно виявляють невдоволення, дратуються, подекуди зриваються, підкочують очі, зітхають, а ще покрикують та відмахуються від малої несміяни, тим самим ще більше вганяючи її у сум.

Дівчинка може розплакатись будь-де й будь-коли: у грі, якщо сукня не вдягається на ляльку або загубився шматочок пазлу; у щоденних дитсадочкових справах, якщо какао розплескалось на стіл або важко дістатись до умивальника через велику кількість охочих вимити руки одногрупників; просто на вулиці, якщо не встигла на трамвай чи випадково вступила в калюжу.

Батьки змучились від Римминої вразливості, і через це зараз дівчинка живе в бабусі, яка також не дуже справляється з її емоціями. Загалом ніхто з дорослих не намагається підтримати чи заспокоїти Римму, а тим більше допомогти впоратись з невдачами. Усі нещастя маленької Римми здаються дорослим дрібними і не вартими уваги, а її реакції — ненормальними.

Цікаво, що зовсім маленькою Римма була доволі життєрадісною і плакала не більше за інших дітей. Знайти якусь подію, яка б спровокувала її плаксивість, складно, хіба що мама рано вийшла на роботу і дворічною дівчинка плакала, щоразу розстаючись з нею. Римму буквально відривали від мами та зачиняли в іншій кімнаті, доки вона не заспокоювалась, втомлюючись від крику. Пробували і не будити, доки мама не піде, але це не допомагало — відчаю і сліз було ще більше.

Якщо спробувати з’ясувати, що таке стресостійкість, то, напевне, найвлучнішим та найкоротшим визначенням буде — здатність зберігати емоційну стабільність та здатність до продуктивної діяльності в складних умовах, тих, які називають стресовими. У випадку дітей ідеться про різні обставини, які вибиваються із розуміння сприятливих для розвитку, — це і надмірне шкільне навантаження, і відсутність повноцінного відпочинку, і конфлікти в школі, родині та з ровесниками, інтенсивні спортивні тренування, переживання втрат, зміна місця проживання, перехід в інший садочок чи школу, хвороби, особливо ті, що пов’язані з перебуванням в лікарні, та багато іншого. Загалом, кожна дитина у своєму житті стикається зі стресом, а за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 40 % дітей у світі переживають події, які є не просто стресовими, а травматичними, тими, що містять безпосередню загрозу життю та здоров’ю самої дитини або в яких діти є свідками небезпеки для інших.

Цю інформацію я почула вперше, коли вчилась бути дитячим травмотерапевтом і, як і більшість моїх колег, подумала, що статистика занадто перебільшена. У відповідь на ці сумніви наш викладач попросив усіх згадати себе, власних або знайомих дітей і сказати, чи були, зокрема, випадки, коли когось насильно лікували, робили якісь медичні процедури чи клали до лікарні. Власне, не було жодного з нас, хто ніколи не стикався або не чув про подібне. У кожного була історія про страх уколів та бормашин, про жах лишитися в лікарні без батьків, не прокинутися після наркозу або й просто померти. Ми, дорослі дипломовані психологи й психіатри, згадували, розповідали і подекуди плакали, як в дитинстві, знову переживаючи минуле. Те саме і з приниженнями та образами в школах чи на вулиці, а також із занедбанням у родинах, де, наприклад, батьки є залежними від алкоголю. Кожен з нас згадав не одну сумну історію, у якій дитина переживала страх, і не будь-який, а боялася за власне життя. Викладач, якого я згадую, — це Олег Романчук, психіатр та психотерапевт із величезним досвідом роботи з дітьми, які мають посттравматичні стресові розлади. І як не прикро, до нього повсякчас кількамісячна черга.

Маємо розуміти, що діти набагато вразливіші за нас до подібних ситуацій. Вони не можуть сказати «ні» лікарю, їм нема чого протиставити злостивим однокласникам, також вони не здатні захиститись і від агресії втомлених або й не­тверезих дорослих. Моє серце не раз млоїло на цьому семінарі через безліч моторошних історій, а також від провини та каяття. Зокрема, згадувалось, як, змучена безсонням, я кричала на свого маленького сина: «Коли ти вже заснеш!» — і гарячково пхала ковдру йому під боки, аби він не рухався.

Зрозуміло, що перше, що ми, дорослі, прагнемо зробити, — максимально убезпечити дітей від стресів і травм. Однак, на жаль, незважаючи на бажання, неможливо ростити дітлахів у тепличних умовах, і раніше чи пізніше настануть