Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Ми з чоловіком після появи сина жартували, що існує всесвітня змова батьків, які намовляють молодят заводити дітей, мотивуючи це найбільшим щастям в світі, насправді ж для того, щоб інші теж відчули всі прикрощі батьківства від безсонних ночей до постійної неслухняності. Жарт жартом, але про те, наскільки розходяться мрії і реальність, я дізналася саме тоді, коли стала мамою. Мріючи про малюка, я фантазувала про ідеальне ангелятко, яке обов’язково мало вирости в слухняного розумника — гордість усієї родини. По факту отримала галасливого бешкетника, який буквально сьогодні вимагав від мене купити йому одяг, який можна «бруднити й рвати зі спокійною душею», і це йому лише п’ять! З усіма моїми мріями про ідеального чепурного хлопчика стало те саме, що й з мріями про принца на білому скакуні, — ні, вони не розвіялись — трансформувались та втілились. І тепер я також міцно зав’язана у тій всесвітній змові батьків і так само, як колись казали мені, щиро зичу молодятам появи дітей, бо вони найкращий дарунок — галасливий, прудкий, вередливий і точно неідеальний.

Власне, неідеальність дітей — це те, до чого треба бути готовими, і те, що необхідно навчитись приймати. Якось я вела психологічну групу для батьків-в-очікуванні-дитини. І одне, напевне, з найемоційніших занять ми назвали «Не­ідеальна дитина». Найперше я попросила майбутніх батьків уявити, якими вони бачать своїх малюків, їхнє зростання, шкільні успіхи, спортивні, творчі досягнення, і поділитися цим. Наша кімната буквально сповнилась шерехом ангельських крилець та запахами небесного нектару. Після цього кожен мав згадати себе в дитинстві, зокрема якісь пустощі та збитки чи щось з арсеналу невиправданих батьківських очікувань, і приміряти це на вимріяних малюків. Шерех крилець стих. Хтось сказав: «Не смішно», хтось докорив мені, що так не можна з вагітними. Тоді я знову попросила поділитися цими історіями й розповіла свою про те, що страшенно брехала в першому класі всім і про все, що якось виправила двійку в зошиті та її дубль в щоденнику, бо дуже боялась, що батьки розчаруються в мені. Правда, звичайно, спливла, бо покреслена червоним робота не могла бути оцінена на кривулясту, підтерту гумкою «п’ять», і батьки зробили те, чого я найбільше боялась, — пішли в школу, висварили мене і, звісно, розчарувались, вкотре визнавши «неідеальною». Історії посипалися, як сіль з подертого мішка. Кожен з групи мав своє розчарування в неідеальності та великий сум, винесений з дитинства. Ми ділились, жаліли одне одного і після кожної історії усією групою вголос проговорювали мантру-дозвіл: «Ти не ідеальний, проте чудовий», після цього майбутні батьки обережно клали руки на животики й говорили своїм найочікуванішим істотам: «Ти чудовий і не мусиш бути ідеальним».

Власне, цей розділ про те, що ідеальних дітей не існує, і про те, що чекати на зворотне, а тим більше змушувати до ідеальності та бездоганності — це виховне табу.

Максим, про якого йшлося на початку, чудовий хлопець зі складною історією, і поява нового тата мала б зробити його життя кращим, але натомість все ще більше ускладнилось. Неможливість відповідати високому стандарту «справжнього чоловіка» змусила хлопця почуватись ще гірше, ніж до того, і буквально повірити в те, що схожість з біологічним татком є вироком, без будь-якої можливості щось виправити. Для нього, дитини, а згодом і підлітка, було нереальним завжди тримати себе в руках, гарно вчитися, бути слухняним, допомагати дорослим… Діти заграються, втомлюються, забувають обіцянки, підростаючи, вони змушені витримувати сплески гормонів і давати раду шаленому росту організму та його вибрикам унаслідок цього. І зрозуміло, що рівняння на… та порівняння з дорослим чоловіком хлопчик не витримав. Натомість він повсякчас отримував докірливі погляди, тужливі зітхання та нарікання домашніх: «Весь у тата».

Власне, перфекціонізм як наполегливе прагнення досягнути ідеалу, фіксація на помилках, підвищена вимогливість та намагання виконувати діяльність в найліпший спосіб в психотерапії вважається тривожним симптомом, зокрема й тому, що сягнути досконалості в більшості сфер є практично неможливим. Перфекціоністи часто мають хронічну втому, депресії, прокрастинацію (відкладання й затягування виконання справи) та серйозні проблеми з самооцінкою. Перфекціонізм є діагностичним критерієм (ознакою, яка вказує на наявність психічного розладу) для розладів особистості як стійкої нездатності бути в хоча б відносній гармонії з собою та іншими, а також для розладів харчової поведінки, за яких, переважно дівчата, прагнуть довести своє тіло до ідеального, втрачають відчуття реальності та худнуть до загрозливого для свого здоров’я і життя стану. Люди, які страждають на перфекціонізм, а у своїх крайніх формах це і справді є страждання, не можуть насолоджуватися життям через те, що повсякчас відчувають себе не такими, як треба, і не вірять, що інші їх люблять і цінують.

Виникає перфекціонізм знову ж таки на тлі підвищеної батьківської вимогливості, за якої любов, схвалення та добрі стосунки не є у вільному доступі для дитини, а видаються, наче дефіцитний товар, лише порціями і лише тоді, коли дитина демонструє бездоганне виконання якоїсь діяльності, блискавичні здібності або ідеальну чемність.

Британський психолог Ренді Фрост здійснив так званий психологічний розтин людей, які мають перфекціонізм, і показав основні його складові. Автор розробив опитувальник, за допомогою якого можна визначити, чи страждає людина на перфекціонізм і якою мірою. Отже, по-перше, перфекціоністи мають надмірні хвилювання щодо власних помилок; по-друге, надвисокі особисті стандарти (завищені вимоги щодо якості своєї діяльності та ідеальності особистісних рис); по-третє, вони впевнені, що їхні батьки плекають великі очікування щодо них; по-четверте, переконані в тому, що за кожен промах батьки критикуватимуть та розчаровуватимуться; по-п’яте, перфекціоністам притаманні постійні сумніви в якості та досконалості зроб­леного; і по-шосте, вони надають великого значення організованості та порядку в усьому. При цьому завищені батьківські очікування й різка батьківська критика існують не лише в уяві перфекціоністів, а є обов’язковими умовами виникнення й посилення цієї риси. Зазвичай на майбутнього перфекціоніста (який, за даними досліджень, є переважно єдиною дитиною в родині або довгоочікуваним первістком) покладають великі надії, йому належить виправдати батьківські очікування, примножити їхні досягнен­ня й уникнути їхніх помилок. Дитина достатньо рано починає розуміти, що любов не дається всім просто так, її достойні лише найкращі, а тому її треба заслужити зразковою поведінкою, бездоганним виконанням вимог та високими успіхами в тій сфері діяльності, яку схвалюють батьки.

Як бачимо, у цьому випадку страждає не лише потреба в безумовній любові, але й потреба в повазі та підтримці. Дитину не просто люблять за якихось умов, їй демонструють повагу та обдаровують теплим ставленням, лише якщо вона відповідає високим стандартам. Негативні наслідки перфекціонізму стосуються трьох основних сфер життя: емоційної, діяльності й стосунків. Емоційний стан перфекціоністів є нестабільним, з постійними сплесками незадоволення собою, тривогою, соромом і почуттям провини. Продуктивність їхньої діяльності коливається від високої до різких спадів і навіть відмови робити будь-що з втіканням у хворобу від симуляцій до реальних психогенних проблем. Щодо стосунків, то через завищені вимоги перфекціоністи повсякчас конфліктують, порівнюють себе з іншими, переживають заздрощі та ревність.

Діти-перфекціоністи часто зволікають з виконанням завдань, відтягують на останнє написання творів та підготовку презентацій. Вони дуже бояться зробити щось недостатньо добре, переживають через це, а тому ніяк