Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Для маленької Римми першою великою стресовою подією став вихід мами на роботу. Щоранкова розлука з нею сприймалась дівчинкою як катастрофа, вона не розуміла, що мама повернеться, і була не здатна почути це від неї чи бабусі. В її маленькій свідомості все виглядало так, ніби мама йде назавжди. Замикання ж в кімнаті ще більше посилювало тривогу та вселяло відчай. Те саме відбувалось і коли мама йшла, доки Римма спала, бо, прокидаючись, вона стикалась з тим самим жахом зникнення мами. Цей перший досвід, який повторювався день у день, активував нейронну мережу страху через покинення та зробив нервову систему дівчинки вразливою до стресу. Саме тому Римма досі плаче й страждає від найменших невдач, і, на жаль, так само як в ранньому дитинстві, дорослі не можуть дати їй підтримки, зокрема через те, що не витримують її негативних емоцій, заражаються ними та дратуються.

Отже, що ми, дорослі, можемо зробити для того, щоб діти краще витримували стрес? Допомагати їм долати труднощі та невдачі, не відволікати, не обманювати, а бути чесними у визнанні проблеми, приймати всі почуття та знаходити рішення.

Визнавати наявність проблеми та відверто говорити про неї — перша і необхідна умова допомоги дітям у подоланні будь-яких труднощів. Ми не можемо навчити вирішувати проблеми, уникаючи їх визнання. Традиційним для нашої культури є відволікати дітей, коли вони, наприклад, капризують: мовляв, переключили, дитина заспокоїлась, ситуація налагодилась. З цим можна погодитись виключно як з тимчасовим заходом, прийнятним у тих умовах, коли треба швидко забезпечити тишу, але в довгостроковій перспективі — це уникання проблем. Дитина, яку повсякчас відволікають, не навчиться емоційній регуляції, не зможе справлятися зі своїми капризами й матиме труднощі в зітк­ненні з неприємними емоціями. Те саме в будь-якому віці, з будь-якими проблемами. Основне правило — називати речі своїми іменами, дивитись труднощам в обличчя. Насамперед ідеться про факт визнання проблеми та її реалістичну назву, без перебільшень чи недооцінень. Так, фотографії документів, які випадково були стерті з татового мобільного, — це лише знімки, які можна відновити, а не «Тепер мене виженуть з роботи через тебе!». Однак знущання та приниження однолітками в школі — це булінг, який становить небезпеку, а зовсім не «звичайні підліткові дражніння», які «самі минуть». Знову ж таки, традиційним для нас є приховування від дітей якихось неприємних подій, для того щоб не травмувати їх. Ідеться, наприклад, про розлучення або смерть когось з рідних. Варто розуміти, що, не знаючи чогось, дитина не зможе з цим впоратись. При цьому вона все одно матиме переживання, адже помічатиме зміни в реакціях і поведінці дорослих, відчуватиме недомовки й те, що від неї щось приховують.

Дозволяти та приймати негативні почуття, які виражають діти, друга задача на шляху навчання долати невдачі та труднощі. Кожна невдача — це неприємно й непросто, це і прикрість, і сум, і розчарування, і роздратування, і злість. Ми ж, дорослі, не завжди готові витримувати такі емоції. Ми просимо не плакати, забороняємо дратуватись, а злитись чи агресувати — і поготів. Також ми подекуди знецінюємо втрати (наприклад, зламану іграшку чи загублений особистий щоденник), називаючи «дрібницею». Звісно, я не закликаю підкріплювати такі емоції чи посилювати їх, додаючи хмизу в огонь власними сльозами чи тривогою. Ідеться лише про прийняття, за якого ми з розумінням ставимося до того, що сталося, визнаємо важливість цього для самої дитини і дозволяємо емоційні переживання. І якщо це сум — втішаємо, якщо агресія — приймаємо з розумінням і даємо змогу заспокоїтися.

Ще школяркою мені пощастило зустріти чудового вчителя. Інвалід війни, він пересувався на милицях і часто ставав об’єктом насміхань довготелесих старшокласників. Ті кривуляли за ним, копіюючи ходу, цупили окуляри зі столу і навіть милиці. Нас, щойно переведених з молодшої школи, дуже дивував його спокій. Думаю, старшокласників також, і саме тому вони, нахабніючи, тестували межі дозволеного. Але найважливіша пов’язана з цим вчителем подія для мене — це прийняття моєї власної злості. Я мала дурнувате пальто, яке здавалось отороченим облізлою ведмедячою шкурою і через яке з мене знущалися ті самі старшокласники, та й хлопці з мого класу також. Одного разу в роздягальні я знайшла його на підлозі, затоптаним і брудним. Ображена і зла, я взялася гамселити брудним пальто у стіни та кричати щось на кшталт: «Приб’ю паразитів!» І тут побачила вчителя. Я була готова до того, що мене зараз соромитимуть за таку поведінку і слова, але натомість почула: «І мені також, буває, хочеться їх прибити, цих паразитів. Жорстокі і не думають, що роблять іншим боляче». Він взяв моє бідолашне пальто і спробував обтріпати його. «Пішли чайку поп’ємо, у вчительській вже нікого нема». Ми пили чай з сушками, і я, пригадую, трохи плакала і жалілася на своїх кривдників, а за кілька хвилин ми вже сміялися, не пам’ятаю над чим, і далі пили чай.

Останнє, чим ми можемо допомогти дітям у подоланні їхніх проблем, — це посприяти в пошуку рішення. Невеличкий життєвий досвід та ще не напрацьоване вміння бачити наслідки своїх вчинків та прораховувати кроки обмежують дітлахів у варіантах. Наша доросла задача — ці варіанти показати. Можна наштовхнути на якусь ідею, підказати її, а можна і прямо запропонувати способи, які допоможуть виправити ситуацію.

Власне, Римма, чия історія починає цей розділ, просто не знає, як справлятись з усіма тими прикрощами, які повсякчас сиплються на її голівоньку. Усі вони здаються їй занадто серйозними, аби впоратись самій. Дорослі ж, замість того щоб допомогти, взагалі заперечують наявність якихось проблем, ще й повсякчас невдоволені її сльозами. Власне, я сказала Римминій бабусі, що з дівчинкою все гаразд, вона не потребує регулярної роботи з психологом, і, для того щоб все стало по своїх місцях, бабуся та батьки мають робити одну просту річ: чекати, доки вона заспокоїться після чергових сліз, та спокійно (те, що називають «без нервів»), показувати їй вихід. Після цього ми зустрічались з усією родиною ще тричі, з Риммою — жодного разу. І вона таки пішла до школи того року.

Труднощі та проблеми — це те, що час від часу точно ставатиме на дитячому шляху. І допомога дорослих у їхньому подоланні — гарне щеплення для розвитку стресостійкості.

Психологічну потребу в автентичності ще називають потребою бути самим собою або потребою вільного ви­словлення почуттів. Мати можливість вільно проявляти себе, не підлаштовуватись ні під кого, не намагатися відповідати чиїмсь очікуванням, вільно думати, вільно говорити, вільно мріяти та вільно поводитися дає дітям не лише відчуття свободи та розправлених крил, ці можливості відкривають шлях до розвитку здатності відновлюватися після стресів та негараздів. Якщо я маю право бути собою, то навіть після найгостріших криз я відновлюся та повернуся до себе. Щоб піклуватися про цю потребу, створити простір для життя без масок і необхідності підлаштовуватися під когось, ми, батьки, маємо дозволяти дітям усі почуття та переживання, маємо навчити їх дивитися на світ у всій палітрі кольорів без