read-books.club » Публіцистика » Убивство у Мюнхені. По червоному сліду 📚 - Українською

Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

109
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду" автора Сергій Миколайович Поганий. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 104
Перейти на сторінку:
року – двадцятип’ятилітнього Пейджа призначили у Харбін, китайське місто у Маньчжурії, яку через рік захоплять японці. Уся дипломатична кар’єра Пейджа пройшла в гарячих точках Другої світової, а потім холодної війни. Після Харбіна його відправили до Риги, на кордон з Радянським Союзом. Потім він служив у Москві, повернувся у Вашингтон і знову в Москву. У радянській столиці він працював із Джорджем Кенаном, чільним американським совєтологом часів Холодної війни. 1945-го брав участь в роботі Ялтинської і Потсдамської конференцій, на яких було формовано повоєнну карту Європи. Перед приїздом до Мюнхена Пейдж служив у Римі й Берліні. Він обіймав посаду генерального консула Сполучених Штатів і опікувався переїздом консульства в нове приміщення на Кьонігінштрасе, 5 біля знаменитого Англійського саду[88].

Західна Німеччина була ареною холодної війни між Заходом і СРСР, а Едвард Пейдж-молодший став справжнім фахівцем у радянських справах. Це почалося же до його дипломатичної служби. Він виріс у заможному районі Вест Ньютона в Масачусетсі, частина його рідні походила зі Східної Європи. Його батько Едвард Пейдж-старший очолював Новоанглійську компанію вугілля й коксу і походив з американської аристократії – його предки через шлюб були пов’язані з другим президентом США Джоном Адамсом. А мати Ольга фон Бендлер народилася у Східній Європі і мала слов’янське коріння. Старша сестра Едварда Луїза Пейдж Моріс була партнеркою і конфіденткою Джея Лавстоуна, єврея-емігранта з Литви, який у 20-ті роки став лідером американської компартії. Лавстоун ненавидів Сталіна і захоплювався його конкурентом за владу в партії Ніколаєм Бухаріним. Після того як дядько Джо (так називали Сталіна американці на Ялтинській конференції) усунув від справ, а потім ліквідував Бухаріна, Лавстоун і Луїза стали хрестоносцями антикомунізму і союзниками ЦРУ в боротьбі з червоною загрозою по всьому світу. У 50–60-ті роки Луїза їздила на гроші ЦРУ усім світом і виконувала справи, які американський уряд не міг доручати своїм громадянам відкрито.

У Мюнхені Едвард Пейдж мав багато вільного часу. Головні події розгорталися далеко – у Москві і Вашингтоні. У вересні 1959-го Микита Хрущов, імпульсивний та енергійний керівник радянської держави, на запрошення президента Ейзенхауера здійснив безпрецедентний за масштабом державний візит у США. Поїздка пройшла з великим успіхом. Дві супердержави останні роки стояли на межі ядерної війни і тепер зробили крок назад. Хрущов з Ейзенхауером навіть заявили про готовність розв’язати німецьке питання. Проблема полягала в Берліні: після війни союзники поділили німецьку столицю на сектори, але західні країни не мали вільного доступу до Берліна – місто розташовувалося у глибині радянської зони окупації, з якої створили Німецьку Демократичну Республіку. На початку 50-х років Пейдж був у складі керівництва комісії союзників у Берліні і добре знав, як важко утримувати на плаву західний острівець у комуністичному океані. УМюнхені було набагато спокійніше, але й тут виникали проблеми, коли йшлося про радянські справи. В Ялті Пейдж працював перекладачем при держсекретарі Едварді Стетініусі і був свідком підписання радянсько-американського договору про військовополонених – радянська влада домагалася «репатріації» із західної окупаційної зони сотень тисяч «своїх» біженців. Усі ці люди тікали на Захід від комуністичної влади. У Мюнхені Пейдж бачив багатьох «жертв Ялти», яким пощастило уникнути гіркої долі, – після війни нічого доброго в Радянському Союзі цих людей не чекало.

Радянська сторона домагалася, щоби їй видали цих людей, і вважала їх зрадниками батьківщини. Біженці категорично відкидали ці звинувачення – Радянський Союз не був їхньою батьківщиною. Сталін претендував на повернення біженців з територій, завойованих під час війни, – Західної України і Західної Білорусії, які до війни належали Польщі; Прибалтики; Буковини і Бессарабії, які були у складі Румунії; Закарпаття, яке належало Чехословаччині. Американці спершу видавали людей проти їхньої волі, але згодом дозволили біженцям лишатися на Заході. Більшість цих людей переїдуть до США, Британії, Канади й Австралії. Але хтось не прийме нового громадянства і лишиться в Німеччині. У кінці 50-х років у Мюнхені жило близько вісімдесяти тисяч біженців зі Сходу. Більшість становили українці з колишньої Польщі[89].

Про Степана Бандеру, лідера Організації українських націоналістів, найбільшої політичної групи українських біженців у Німеччині, в американському консульстві у Мюнхені знали. За кілька місяців до смерті він подавався на американську візу. Бандера планував поїхати до США навесні 1959 року, але не був певен, що його впустять у країну; так принаймні казав його старий друг, що жив у Нью-Йорку. У заявці на отримання тримісячної візи він назвався Стефаном Попелем, але у графах про дружину і дітей вказав прізвище Бандера. З Попелем-Бандерою розмовляв Керміт Мідтан, молодий працівник консульства, який раніше служив у Федеральному бюро розслідувань. Мідтана заявка Бандери насторожила. Він сильно сумнівався, що його організація (її «формальна» назва – Закордонні частини ОУН), сповідує принципи демократії, які американці утверджували в повоєнній Європі[90].

Бандера не надто зважав на підозри Мідтана. Відповідь на питання, як організація Бандери встановлюватиме демократію, коли прийде до влади в Україні, розчарувала колишнього фебеерівця. Демократія, за словами Бандери, неминуче йтиме поруч із національною самореалізацію. Він пообіцяв прислати Мідтану оунівську літературу, щоб той міг скласти враження про демократичний характер організації. Невдовзі консульство отримало вісім брошур з критикою рішень останнього з’їзду КПРС, розповідями про ГУЛАГ, закликами боротися за незалежність України і програмовими документами ОУН[91].

Брошури переслали у Відділ збирання й поширення інформації. Мідтан не мав натхнення або часу їх читати. Зрештою, не він і навіть не Пейдж вирішував, давати Бандері візу чи ні. Диктатори бандерівці чи демократи, терористи чи борці за свободу – це рішення політичне, і його ухвалювали у високих вашингтонських кабінетах.

Одразу після війни Відділ контррозвідки американської армії, який опікувався безпекою американської окупаційної зони, співпрацював з групою Бандери, виявляючи радянських агентів у таборах ді-пі. Та невдовзі в ЦРУ, створеному 1947 року, виникли серйозні застереження стосовно бандерівців. Американці вважали, що, домагаючись одноосібної влади в ОУН і утверджуючи її позиції в середовищі українських біженців, Бандера використовує надто жорстку тактику, вдається до залякувань і насильства. А встановивши в еміграції мало не диктатуру, він охоче перенесе її в Україну, щойно зміниться геополітична ситуація в Європі. Бандерівці були затятими антикомуністами і не любили росіян, але одразу після Другої світової це не мало такого значення, як під час холодної війни.

Відділ контррозвідки, а потім ЦРУ не бачили в бандерівцях і якоїсь особливої оперативної користі. Бандерівське крило ОУН являло собою централізовану й дисципліновану групу, нею керували професійні конспіратори, загартовані в партизанській боротьбі з німцями і радянською владою. Американська контррозвідка не дуже розуміла, як її використовувати і тим більше, як нею

1 ... 22 23 24 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"