Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

керувати, адже досвіду співпраці зі східноєвропейськими партизанами американці майже не мали. Бандерівці встановили контакт з оперативниками Відділу контррозвідки, але водили їх за ніс і не дали жодної корисної інформації, хіба що про радянську діяльність у таборах українських біженців. Вони тримали свої секрети при собі, натомість вели всякого роду незаконну діяльність: прибирали зрадників і незгодних з партійною лінією та фінансували свої операції фальшивими доларами.

Радянська влада домагалася, щоби їй видали Степана Бандеру, який лишався символом антирадянської боротьби в Україні. Десятки тисяч бійців УПА й далі воювали з Червоною армією і загонами НКВД у Карпатах. Для радянської влади всі вони були «бандерівці», багато хто справді вважав Степана Бандеру верховним командувачем опору. Радянський Союз відправляв в американську зону агентів з метою викрасти Бандеру, але той пішов у підпілля, міняв імена й адреси.

Врешті-решт американці вирішили задовольнити радянські вимоги й видати Бандеру. Працівники Управління стратегічних служб побачили в радянському запиті зручну нагоду позбутися незручного й таки небезпечного діяча. Проблема полягала в тому, що й вони не могли його знайти. В американській розвідувальній мережі були прихильники Бандери, які давали хибну інформацію про його схованки. Крім того, Бандері щастило. Одного разу його авто зупинили американці, але відпустили, побачивши журналістське посвідчення. Бандера справді випускав оунівську газету і прикривався журналістським посвідченням до кінця життя. Врешті-решт пошуки припинили. Невдовзі американо-радянські відносини погіршилися настільки, що будь-яку співпрацю забули. Бандера дістав змогу лишитися в Баварії[92].

Армійський відділ контррозвідки передав роботу з біженцями Центральному розвідувальному управлінню. ЦРУ не збиралося ловити й видавати Бандеру, але добре розуміло, хто він такий і що таке його організація. Бандера вів свою діяльність передусім в американській окупаційній зоні, але почав співпрацювати з МІ6, британською військовою контррозвідкою. Британці краще розбиралися в національному питанні та спокійніше ставилися до ідеологічного забарвлення й тактики своїх клієнтів. У британському звіті про Бандеру було сказано: «…професійний підпільник з терористичним минулим і жорсткими уявленнями про правила гри… Можна сказати, бандит з гострим відчуттям патріотизму, яке служить етичним фоном і виправданням його бандитизму. Не кращий і не гірший за інших людей цього типу…». Британці вважали, що з-поміж усіх російських і східноєвропейських організацій бандерівці мають найширшу і найкращу мережу, корисну для розвідувальної роботи в Радянському Союзі[93].

Американці в цьому плані мали певні сумніви: вони вважали, що радянські спецслужби глибоко проточили бандерівську мережу. ЦРУ встановило контакт з конкурентами Бандери по націоналістичному табору. На 1947 рік бандерівське крило ОУН розкололося. Альтернативну групу очолив Микола Лебедь, колишній начальник Служби безпеки ОУН – після арешту Бандери в липні 1941 року саме він очолив переслідувану німцями організацію. На його рахунок можна записати виживання ОУН і героїчну боротьбу з нацистами. При ньому ж 1943 року почалася польська різанина на Волині, хоча відомо, що Лебедь виступав проти етнічних чисток. 1944 року, після наступу радянських військ на Україну, Лебедя відрядили на Захід представляти інтереси українського націоналістичного руху. Він мав розбіжності з Бандерою в питаннях влади в організації і зв’язків із західними розвідками. Бандера нібито розпорядився прибрати Лебедя, але колишній шеф служби безпеки з допомогою ЦРУ втік у США. Звідти від керував фракцією ОУН, яка називалася Закордонне представництво Української головної визвольної ради.

Бандерівські Закордонні частини ОУН співпрацювали з британцями, а Закордонне представництво Лебедя давало людей для таємних операцій ЦРУ в Радянському Союзі. У травні 1951 року МІ6 і ЦРУ координували засилання агентів на територію СРСР. Британську групу спорядили через Бандеру, а американську через Лебедя. Їх по черзі закинули на парашутах в українські ліси. Перші новини були обнадійливі: групи безпечно приземлилися і вийшли на радіозв’язок. Але згодом і американці, і британці запідозрили, що ситуація здається надто успішною, щоб бути правдою.

Сумна реальність полягала в тому, що більшість агентів невдовзі опинилася в руках КДБ і працювала тепер під контролем. Американці й британці рік за роком втрачали агентів і врешті-решт вирішили припинити засилання з повітря. ЦРУ почало використовувати людей Лебедя у психологічній війні з СРСР. Станом на 1954 рік МІ6 припинило стосунки з Бандерою і його фракцією. Західні спецслужби погоджувалися в одному. Як ішлося в одній британській шифровці, «попри наше одностайне бажання “заспокоїти” Бандеру, слід вжити заходів, щоб радянська сторона не викрала або не вбила його… за жодних обставин не можна допустити, щоб Бандера став мучеником»[94].

З такою репутацією в очах західних спецслужб, а особливо американців Бандері було нелегко отримати візу до Америки. Долучилися до проблем з візою і його конкуренти з групи Лебедя, які не хотіли приїзду Бандери до США. Так чи інакше, в американському консульстві у Мюнхені, мабуть, вже забули про подання Бандери на візу, аж раптом прогриміла новина: Бандера мертвий.

Близько четвертої пополудні 16 жовтня після наради й аналізу доступної інформації про смерть Бандери генеральний консул Едвард Пейдж надіслав телеграму керівникові американської дипломатії держсекретарю Крістіану Гертеру, який кілька місяців тому заступив на цій посаді куди відомішого Джона Фостера Далеса. Телеграма, отримана в Держдепі близько полудня за місцевим часом, повідомляла: «Стефана Бандеру, лідера української емігрантської організації ОУН-б знайшли мертвим на сходах його будинку в Мюнхені по обіді 15 жовтня за обставин, які мюнхенська преса вважає загадковими. Схоже на смерть від падіння, але поліція не виключає убивства. Звіт надішлю. Пейдж»[95].

Телеграму послали й дипломатичним представникам США у Москві, Бонні, Франкфурті й Парижі. Повідомили й ЦРУ. Пейдж, напевно, припускав, що розвідка вже знає про смерть Бандери.

13. Мюнхенська база

Вільям Гуд, тридцятидев’ятилітній начальник бази ЦРУ в Мюнхені, повідомив Вашінгтон про смерть Степеана Бандери у той же день, 15 жовтня. Телеграму адресували директору ЦРУ Алену Далесу з позначкою «терміново». Вона проходила під кодами «Redwood» (це мало привернути негайну увагу радянського відділу ЦРУ, який вів операції проти СРСР) і «Lcimprove» (увага: діяльність радянської розвідки за кордоном). Телеграму надіслали близько півночі за мюнхенським часом, її текст був аж надто коротким: «15 жов[тня]. Т[ема]: повідомляють, що Стефан Бандера мертвий. Деталі згодом. Кінець». За дві години до того мюнхенське радіо повідомило, що Бандера забився на сходах, але, судячи з телеграми Гуда, ЦРУ мало своє джерело інформації[96].

Вільям Гуд особисто знав Алена Далеса. Наприкінці війни він служив під командуванням Далеса в Управлінні стратегічних служб – «прото-ЦРУ» – у Берні. Далес і його працівники налагоджували зв’язок з командувачем військ СС в Італії генералом Карлом Вольфом, домагаючись капітуляції німецьких військ на Апеннінах. Новини про сепаратні переговори дійшли до Сталіна і