Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

мюнхенську штаб-квартиру Бандери з Дюсельдорфа, куди поїхав у відрядження, і попросив покликати Бандеру або Кашубу. Їх на місці не виявилося, і, явно схвильований, Мудрик передав співрозмовникові, щоби той переказав Бандері бути особливо обережний. Він також сказав, щоб Кашуба змінив свій традиційний маршрут дім – робота – дім. Ще Мудрик попросив скликати позачергове засідання проводу організації на понеділок п’ятого жовтня, коли він повернеться до Мюнхена. Заснути в нічному поїзді Мудрик так і не зміг – новина, яку належало донести до керівництва, надто занепокоїла і стривожила його. Вранці п’ятого жовтня всі зібралися в кабінеті Бандери, зокрема прийшли Ярослав Стецько, голова нетривалого українського уряду в 1941 році, і Кашуба, начальник служби безпеки ОУН-б. Мудрик сів у центрі проти Бандери, решта розсілися півколом.

Скуйовджений і втомлений після важкої ночі в поїзді Мудрик розповів, що 2 жовтня зустрівся в Дюсельдорфі з подвійним агентом, який працював і на КДБ, і на Мудрика. Цей агент щойно повернувся зі Східного Берліна, де зустрічався зі своїми кураторами, і повідомив Мудрику, що в Москві на найвищому рівні ухвалено рішення ліквідувати Бандеру і його найближчих соратників, і це може статися будь-якої миті. На цю операцію виділено значні технічні ресурси, і світ, мовляв, навіть не підозрює, які інструменти є в розпорядженні радянських спецслужб. За нову інформацію агент хотів грошей. Грошей у Мудрика не було, але він вважав, що до інформації слід поставитися серйозно. Краще Бандері виїхати з міста, наприклад до Іспанії, де за режиму каудильйо Франко кадебістам буде важче його знайти.

Кашуба теж висловлював незадоволення заходами безпеки довкола Бандери й переконував його виїхати до Іспанії. Але Бандера відмовлявся збільшувати кількість охорони, посилаючись на брак коштів, і казав, що не може надовго залишити Мюнхен. Мудрик погрожував відставкою, але її не прийняли. Здавалося, що керівництво проігнорує новини, привезені з Дюсельдорфа, і все лишиться, як раніше. Але 13 жовтня Кашуба викликав Мудрика й доручив йому завдання, прямо пов’язане з дюссельдорфською зустріччю. Бандера поїхав на кілька днів відпочити в Альпи, позбирати грибів і доручив Мудрику зустрітися в Бонні з впливовим німецьким політиком та попросити його виправити Бандері з родиною нові документи. Стефан Попель мав перетворитися на когось іншого, збивши зі сліду чекістських мисливців. Мудрик знову сів на нічний поїзд і вранці 15 жовтня почав таємну роботу в західнонімецькій столиці.

Справи в міністерстві розтягнулися на цілий день і навіть захопили наступний. Під час обідньої перерви він подзвонив у штаб-квартиру ОУН, щоб поговорити з Бандерою, але розминувся з ним на кілька хвилин: той щойно вийшов на обід. Наступного ранку Мудрик зателефонував дружині і від неї дізнався, що можна повертатися додому: людина, якій він мав добути нові документи, мертва. Першою реакцією Мудрика був гнів: провід організації знав про загрозу, але нічого не зробив. Мудрик добре пам’ятав розмову в кабінеті провідника: цікаво, чи згадав Бандера в останні моменти життя про його попередження[84]?

Важко сказати, наскільки можна вірити цій історії, переказаній пізніше Мудриком. Він дуже старався якось вигородити себе у спогадах, приватному листуванні й інтерв’ю. Охоронець Бандери Василь Ніновський, від послуг якого Бандера в день загибелі відмовився, був психологічно знищений тим, що трапилося в його зміну. Через десятиліття після подій дружина Ніновського все ще розповідала його родичам в Україні, що її чоловік ні в чому не винний. За її словами, 15 жовтня 1959 року Василь Ніновський нібито лежав у лікарні, врятувавши провідника під час попереднього замаху на його життя, коли невідомий автомобіль врізався в машину Бандери. Якби Ніновський був у той день на службі, Бандера не загинув би, переповідала сімейна легенда[85].

У тіні підозр опинився й Іван Кашуба – він безпосередньо відповідав за безпеку Бандери. Особливо насторожувало те, що Кашуба одразу й безапеляційно повірив у версію самогубства. Це суперечило офіційній лінії керівництва ОУН-б, що Бандера загинув смертю героя, і не збігалося з дедалі впевненішою думкою німецьких слідчих, що тут убивство, а не самогубство. Кашуба вважав, що Бандера наклав на себе руки через нерозділене кохання до жінки, яка доглядала сусідських дітей.

«У Степана Бандери був роман з німецькою жінкою, через неї він не одну ніч провів без сну, – розповідав Кашуба. – Він був без тями у неї закоханий і цілими днями тільки про неї думав. Шукав будь-якої нагоди з нею перетнутися й поговорити, під будинком або біля дверей квартири. Можливо, він зустрічався з нею вечорами потай від дружини і роботодавців жінки». Кашуба твердив, що Бандера свідомо пішов з життя біля квартири, де працювала його кохана, – вона останньою тримала його руку перед тим, як він перестав дихати. Кашуба стверджував, що в ОУН знали про цей роман. Чому Кашуба тримався версії любовного самогубства, сказати важко: чи то справді у неї вірив, чи хотів відвернути увагу від своїх професійних провалів, чи мав якісь інші таємні мотиви[86].

Ті, хто прийшли попрощатися з Бандерою, на похороні 20 жовтня 1959 року мали про що хвилюватися і перешіптуватися. Ранній осінній вечір запав над Вальдфрідгофом, силуети людей зливалися з хрестами й деревами, останні учасники процесії залишали цвинтар. Пішли й кінооператори зі Східної Німеччини. У кінці місяця вони підготують кіножурнал про похорони Бандери. Мюнхенська поліція могла порадіти – усе минуло спокійно: ніхто не стріляв, жодних інцидентів. Поліцейський загін, який стояв напоготові у внутрішньому дворі каплиці, невдовзі розійшовся по домівках.

12. Американці

Під кінець війни Мюнхен потрапив в американську окупаційну зону, у травні 1949 року вона увійшла до складу нової Федеративної Республіки Німеччини. Центр міста вщент зруйнувала авіація союзників. Дах готичної Фрауенкірхе, головної туристичної принади міста, обвалився, а одну вежу було серйозно пошкоджено. З уцілілих веж відкривався апокаліптичний пейзаж – від будинку старого магістрату і сусідніх кварталів лишилася суцільна пустка. 30 квітня 1945 року солдати 42-ї піхотної дивізії армії США, звільнивши попереднього дня концтабір Дахау, продерлися через гори уламків у центр Мюнхена. Опору вони не зустріли. Жителі міста, в пивницях якого двадцять років тому зароджувався нацистський рух, охоче здавалися американцям. На Марієнпляц, центральній площі Мюнхена, німецька поліція здавала зброю в обмін на квитанції, що їх видавала американська адміністрація. Альтернатива – відступити на схід і потрапити в радянський полон – здавалася набагато гіршою[87].

Едвард Пейдж-молодший приїхав до Мюнхена 1956 року. Війна давно закінчилася, завдяки американським грошам ішла жвава відбудова міста – план Маршала мав убезпечити Західну Європу від комунізму і поставити знищені війною країни на ноги. Досвідчений дипломат почав службу за кордоном ще 1930