Читати книгу - "Гра престолів"

можна було зміняти половину голуба на окраєць учорашнього хліба та миску «бевки з мнясом». Другу половину просто при тобі смажили до хрускоту на вогні, якщо ти сама обскубеш пір’я. Ар’я віддала б що завгодно за кухоль молока та лимонне тістечко, але не гидувала й бевкою. Її зазвичай варили з ячменю, різали туди моркву, цибулю та ріпу, інколи яблуко. Зверху на бевці плавала плівка жиру. Яке саме м’ясо кидали до казанів, вона намагалася не думати. Одного разу знайшла у мисці шматочок риби.

Єдина біда — харчівні не стояли порожні. Ар’я весь час відчувала на собі очі, поки хутко глитала свій харч. Дехто витріщався на її чобітки чи кобеняка, і вона знала, що ті собі думають. Були й інші, ще гірші — заповзали їй поглядами під шкіряну одежину, і про тих вона й знати не хотіла, що вони собі думають. Кілька разів її вистежували та переслідували у провулках, але жодного разу не впіймали.

Срібне наруччя, яке вона сподівалася продати, вкрали першої ж ночі за межами замку. А заразом і клунок доброї одежі. Після ночівлі у спаленому будинку по Свинячому провулку в Ар’ї лишився тільки кобеняк, в який вона загорталася, шкірянка на спині, дерев’яний навчальний меч… та Голка. На Голці вона лежала зверху, бо інакше б її теж вкрали. А вона ж була дорожча за все інше, разом узяте. Відтоді Ар’я набула звички ховати правицю разом із мечем при боці під кобеняком. Дерев’яного меча вона тримала у лівиці, де кожен міг його бачити. Ним Ар’я сподівалася відлякувати грабіжників. Утім, по харчівнях часом сиділи такі харцизяки, що їх і галябарда не відлякала б. Їхні пики відбивали в неї охоту до голубів та черствого хліба, і часом вона вкладалася спати голодною, аби тільки не потрапляти зайвий раз на очі.

Щойно вона вибереться за місто, як зможе збирати ягоди або вкрасти в якомусь садку яблук чи вишень. Ар’я згадала, як бачила численні садки на королівському гостинці, коли їхала на південь. У лісі можна копати корінці, а чи й уполювати якогось зайця. У місті вона могла вполювати хіба що пацюка, кішку або кощавого собаку. В якійсь харчівні, казали люди, можна виручити жменю мідяків за цілий понос щенят, але їй навіть думати про таке було гидко.

Нижче Борошняної вулиці починалася плутанина вуличок та провулків. Ар’я пробиралася крізь натовп, намагаючись не наближатися до золотокирейників. Вона вже навчилася триматися середини — там інколи доводилося ухилятися від возів та коней, але їх було видно заздалегідь. А от якщо іти попід будинками, то можна втрапити до чиїхось рук. В деяких провулках, щоправда, домівки стояли так близько, що трохи не стрічалися посередині — там, ясна річ, лишалося ходити тільки попід стінами.

Поруч промчала галаслива юрба малих дітей, котячи перед собою обруча. Ар’я витріщилася на них з відразою, згадавши часи, коли гралася обручем з Браном, Джоном та малим Ріконом. Вона спитала себе, чи сильно виріс Рікон, чи дуже сумує Бран. Вона б віддала що завгодно, аби лише Джон зараз назвав її «сестричечкою» та скуйовдив волосся. Чи хай би й не куйовдив. Ар’я бачила своє віддзеркалення у калюжах і вирішила, що куйовдити волосся їй вже далі нікуди.

Вона пробувала балакати з дітьми на вулицях, знайти собі друзів, щоб було де спати, але, мабуть, казала щось не те чи не так. Малі діти просто зиркали на неї сторожкими очицями і тікали, щойно вона наближалася. Їхні ж більші брати та сестри питали в неї таке, чого вона не знала, кликали образливими словами і намагалися щось вкрасти. Тільки учора кощава босонога дівуля, удвічі старша за Ар’ю, збила її з ніг та спробувала стягти чобітки. Але Ар’я заліпила їй такого ляща дерев’яним мечем у вухо, що дівка кинулася геть у сльозах та крові.

Поки вона пробиралася донизу пагорба, до Блошиного Подолу, над головою крутився мартин. Ар’я зиркнула на нього та замислилася, але птах летів надто високо, щоб збити його палицею. Та все ж він навіяв думки про море. Може, це й є шуканий вихід. Стара Мамка, бува, розповідала про хлопчаків, що пробиралися на купецькі галери, тікали у море і переживали там безліч пригод. Може б і Ар’я так змогла. Вона вирішила відвідати берег річки — той однак лежав на дорозі до Грязючної брами, а її вона сьогодні ще не перевіряла.

Ар’я знайшла корабельні дивно порожніми та тихими. Побачила ще пару золотокирейників, що крокували біч-обіч рибним базаром, але вони на неї навіть не глянули. Половина яток була порожня, та й у порті стояло куди менше кораблів, аніж вона пам’ятала. Посередині Чорноводи рухалися вишикувані у бойовий порядок три королівські військові галери. Здіймалися та опадали весла, пофарбовані золотом короби різали хвилі. Ар’я трохи подивилася, а тоді продовжила шлях вздовж річки.

Коли вона побачила на третьому пришибі стражників у сірих вовняних деліях, облямованих білим єдвабом, то в неї серце трохи не спинилося у грудях. Від видовища кольорів Зимосічі на очі навернулися сльози. Позаду них, припнута до котвиць, хилиталася на хвилях вузька трьохчардакова купецька галера. Її назви, виведеної фарбою на боці, Ар’я прочитати не зуміла — слова були якісь чужі, може, мирійські чи браавоські, а чи й високовалірійські. Тому вхопила за рукава першого-ліпшого гаківника, що проходив пришибом.

— Перепрошую, — спитала вона, — який це корабель?

— «Відьма вітрів», прийшла з Миру, — відповів чолов’яга.

— Ще й досі стоїть! — ляпнула Ар’я, не подумавши.

Гаківник зачудовано зиркнув на неї, знизав плечима і пішов собі. Ар’я ж прожогом ринула на причал. Саме «Відьму вітрів» батько найняв, щоб відвезти їх додому… і вона усе ще чекала на неї! А дівчинка ж гадала, що корабель уже сто років як знявся з котви.

Двоє стражників кидали кості, третій ходив на чатах, поклавши руку на маківку меча. Ар’я засоромилася, що вони побачать її дитяче рюмсання, і зупинилася протерти очі. Очі, очі… чому ж…

«Дивись очима» — почула вона шепіт Сиріо.

Ар’я подивилася очима. Вона знала в обличчя усіх батькових людей. А троє у сірих деліях були чужі.

— Гей, ти! — покликав той, що чатував. — Чого тобі тут треба, хлопче?

Інші двоє підняли очі від гри.

Ар’я ледве втрималася, щоб не гайнути з місця, бо вчасно втямила: тоді за нею неодмінно поженуться. І примусила себе підійти ближче. Сторожі напевне наказали видивлятися дівчинку, а цей гадав, що перед