Читати книгу - "Гра престолів"

— Вони прийдуть, або я зітну їхні голови.

Дорея заскиглила.

— Їх уже немає, пане!

— Маегі, — сказав хтось. Може, Агго? — Її треба до маегі.

«Ні» — хотіла відповісти Дані, — «тільки не до неї, не треба». Та коли відкрила рота, то видала тільки довге болісне виття, а вся шкіра вкрилася холодним потом. Що з ними таке, хіба вони не бачать? Всередині намету танцювали тіні, кружляли навколо жарівниці та кривавої купелі, відбивалися темними обрисами на шовку, і деякі з них не скидалися на людей. Вона побачила тінь, схожу на великого вовка, і ще одну — мовби людину, охоплену полум’ям.

— Ягнятниця знає таємниці породільського ложа, — мовила Іррі. — Я сама чула, як вона казала.

— Так, — погодилася Дорея, — я теж чула.

«Ні!» — заволала Дані, або думала, що заволала, бо насправді з її вуст не зірвалося навіть шепотіння. Її підняли та понесли. Очі відкрилися на мертве небо — чорне, похмуре, без жодної зірки. «Благаю, ні.» Голос Міррі Маз Дуур почувся гучніше, потім заповнив увесь світ.

— З’явіться! — верещала вона. — Танцюйте!

Пан Джораг вніс Дані до намету.

Ар’я V

Пахощі гарячого хліба, що пливли з крамниць уздовж Борошняної вулиці, смакували солодше за всякі парфуми, що їх колись нюхала Ар’я. Вона глибоко вдихнула та підступила ближче до голуба. Товстий, брунатно-зозулястий птах дзьобав собі скоринку, що застрягла між двома каменями бруківки, та коли його торкнулася Ар’їна тінь, поспіхом злетів у повітря. Свиснув дерев’яний меч, поціливши голуба за аршин від землі. Птах упав додолу, розсипаючи темне пір’я. Ар’я налетіла на нього за одну мить, вхопила за крило, поки той силувався злетіти. Голуб іще встиг дзьобнути їй долоню, а тоді вона стиснула йому шию, скрутила і почула тріск кісток.

Проти котів голуби були легкою здобиччю.

Мимо проходив септон, кинув на неї погляд скоса.

— На цій вулиці найкраще ловити голубів, — повідомила йому Ар’я, поки причепурювалася та підіймала з землі впущеного дерев’яного меча. — Вони тут шукають крихти хліба.

Септон прожогом кинувся геть.

Вона підвісила голуба до пояса та рушила донизу вулицею. Знизу якийсь чолов’яга штовхав поперед себе на двоколісному возику цілу купу мандриків; вона почула запах чорниць, лимонів, абрикосів. Порожній живіт гучно забурчав.

— Можна мені одну? — мимоволі прохопилася вона. — Лимонну… чи хоч якусь.

Чоловік з возиком роздивився її зверху донизу. Вочевидь, побачене йому не сподобалося.

— Давай три мідяки.

Ар’я постукала дерев’яним мечем по боці чобота.

— Можу дати навзамін жирного голуба.

— Хай Інші твого голуба зжеруть, — сплюнув візник.

Мандрики були теплі, щойно з печі. Від пахощів у неї набрався повний рот слини, але ж вона не мала трьох мідяків… ба навіть одного. Тоді Ар’я окинула візника довгим поглядом, згадуючи слова Сиріо, як треба бачити. Той був низенький, з круглим черевцем, на ходу трохи припадав на ліву ногу. Вона саме міркувала, що як ухопити одну мандрику та втекти, то він її ніколи не впіймає, але тут візник розтулив рота і мовив:

— Брудні руки тут не розпускай, щур помийний. Золотаві тобі швидко ради дадуть, будь певний.

Ар’я сторожко озирнулася. У кінці провулку стояло двоє з міської варти. Важкі вовняні киреї, пофарбовані золотом, висіли майже до землі; кольчуги, чоботи та рукавиці в них були чорні. Один мав при боці меча, інший — замашного залізного кийка. Кинувши останній спраглий погляд на мандрики, Ар’я сахнулася від візка та заспішила геть. Золотокирейникам до Ар’ї було байдуже, та від самого їхнього вигляду шлунок у неї зав’язався вузлом. Ар’я трималася подалі від замку, але навіть здалеку бачила, як на високому червоному мурі гниють голови. На кожній голові юрмилося гайвороння, наче мухи на гної. У Блошиному Подолі патякали, що золоті киреї тепер за Ланістерів, що їхній тисяцький став князем, отримав маєтності на Тризубі та місце у королівській раді.

Чула вона й інше. Страшне, безглузде. Хтось казав, що її батько вбив короля Роберта і сам був убитий князем Ренлі. Інший наполягав, що то Ренлі убив короля у п’яному розбраті. Бо чого ж іще він утік з міста посеред ночі, мов злодій? В одній байці говорилося, що короля убив вепр на полюванні, а в іншій — що він помер, коли їв того вепра. Мовляв, так напхався, що луснув просто за столом. Та ні, казали інші, король справді помер за столом, але від того, що Павук Варис його отруїв. Брешете, його отруїла королева. Ні, він помер від віспи. Дурниці: король вдавився риб’ячою кісткою.

Усі погоджувалися лише в одному: короля Роберта більше немає. Дзвони на семи вежах Великого Септу Баелора калатали вдень і вночі. Лиховісний грім котився містом, як спижевий приплив. Так дзвонять лише на смерть короля, розповів Ар’ї учень-кожум’яка.

Вона хотіла одного: втекти додому. Але забратися з Король-Берега виявилося не так просто, як вона сподівалася. Усі балакали про війну, на мурах кишіли золотокирейники, наче воші на… та хоч би й на ній самій. У Блошиному Подолі вона ночувала на дахах, у стайнях — усюди, де знаходила місце простягнути ноги. І невдовзі дізналася, за віщо ця місцина отримала свою назву.

Щодня після втечі з Червоного Дитинця Ар’я відвідувала по черзі сім міських брам. Драконова брама, Левова брама, Стара брама були зачинені та закладені засувами. Грязючна брама та Божа брама були відчинені, але тільки для входу в місто; варта нікого не випускала назовні. Ті, кому дозволялося їхати, виїжджали крізь Король-браму або Залізну браму. Але там на чатах стояли ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами на маківках. Видивляючись з даху якоїсь корчми біля Король-брами, Ар’я бачила, як варта обшукує вози, примушує вершників вивертати сакви, допитує кожного пішого подорожнього.

Інколи вона міркувала, чи не переплисти їй річку, але Чорновода була широка, швидка та відома кожному своїми зрадливими течіями і водокрутами. А грошей заплатити за переїзд поромом або човном вона не мала.

Пан батько вчив її не красти нізащо в світі, але стримуватися ставало дедалі важче. Якщо не вибратися найближчим часом, доведеться випробувати долю з золотокирейниками. Вона не надто голодувала, відколи навчилася бити птахів дерев’яним мечем, але боялася так сильно, що від голубів її нудило. Двійко вона з’їла сирими, поки не знайшла Блошиний Поділ.

На Подолі у провулках стояли харчівні, де роками потроху кипіли величезні казани юшки. Там