Читати книгу - "Гра престолів"

Бран узяв один.

— Він скляний.

Рикон зацікавлено наблизився й поглянув на стіл.

— Драконове скло,— пояснила Оша, сідаючи поряд з Лувіном з бинтом у руках.

— Обсидіан,— виправив її мейстер Лувін, простягаючи поранену руку.— Відлитий у кузнях богів глибоко під землею. Тисячі років тому з його допомогою діти пралісу полювали. Вони не знали металу. Замість кольчуг вони вдягали довгі плетені сорочки з листя, а ноги загортали в кору, тож наче розчинялись у лісі. Замість мечів вони носили обсидіанові клинки.

— І досі носять,— мовила Оша, накладаючи м’які подушечки на укуси на мейстровому передрам’ї та прив’язуючи їх довгими лляними бинтами.

Бран підніс гостряк стріли ближче до очей. Чорне скло було гладеньке та блискуче. Дуже гарне, подумав він.

— Можна мені взяти один?

— Як хочеш,— відповів мейстер.

— Я теж хочу,— сказав Рикон.— Чотири. Бо мені вже чотири.

Лувін звелів йому відрахувати собі гостряки.

— Обережно, вони ще не затупилися. Не вріж собі пальця.

— Розкажіть про дітей пралісу,— попросив Бран. Це було важливо.

— А що ти хочеш дізнатися?

— Все.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав йому шию.

— Діти пралісу — найперший народ, який жив на Зорі віків, іще до королів і королівств,— почав він.— За тих часів не було ні замків, ні твердж, ні міст, навіть торгового містечка не знайти було звідси й аж до Дорнського моря. Людей не було зовсім. Тільки діти пралісу мешкали на землях, які зараз ми звемо Сімома Королівствами.

Це був гарний народ: чорняві, невеличкі на зріст, діти пралісу навіть у дорослому віці були не вищі за наших звичайних дітей. Жили вони в лісовій гущавині, у печерах, на краногах й у таємних лісових містах. Стрункі діти пралісу були меткі та граційні. Чоловіки й жінки полювали разом, використовуючи луки з віродерева й аркани. Вони шанували богів лісу, струмків і каміння — давніх богів, чиї імена трималися в таємниці. Мудреці їхні звалися зеленвидцями, це вони різьбили дивні лики на віродеревах, щоб ті пильнували свої ліси. Скільки владарювали на цих землях діти пралісу, звідки вони прийшли — люди не знають.

Але приблизно дванадцять тисяч років тому зі сходу з’явилися перші люди: вони перейшли по Зламаній Косі Дорну — ще до того, як та була зруйнована. З’явилися вони з бронзовими мечами й великими шкіряними щитами, верхи на конях. Поцейбіч вузького моря ще ніхто й ніколи не бачив коня. Певно, діти пралісу перелякалися коней так само, як перші люди — ликів на деревах. Будуючи тверджі й села, перші люди рубали та спалювали дерева з ликами. Нажахані діти пралісу пішли на них війною. У старих піснях співається, що зеленвидці за допомогою темних чарів підняли велику хвилю на морі й обрушили її на землю, зруйнувавши Косу, та було вже запізно. Війна не припинялася, поки земля не обагрилася кров’ю і людей, і дітей пралісу, але здебільшого все-таки дітей, бо люди були вищі й дужчі, а дерево, камінь і обсидіан не здатні протистояти бронзі. Нарешті в обох расах заговорила мудрість, і вожді та звитяжці перших людей зустрілися з зеленвидцями й лісовими танцюрями в порослому віродеревами гайку на маленькому острові, розташованому посеред великого озера, яке зветься Боже Око.

Там вони уклали Угоду. Першим людям відійшло узбережжя, рівнини й сонячні луки, гори й болота, а от лісові хащі мали назавжди належати дітям пралісу, й більше по всій державі не дозволялося рубати віродерева. А щоб боги стали свідками укладеної Угоди, на кожному дереві на острові було вирізьблено лик, а згодом з’явився священний орден зелених, які наглядали за Островом Ликів.

З цієї Угоди почався відлік чотирьох тисячоліть дружби між людьми й дітьми пралісу. З часом перші люди навіть забули своїх богів, яких принесли з собою, і почали молитися таємним богам лісу. Укладенням Угоди закінчилася Зоря віків і почалася Доба героїв...

Бран стиснув блискучий чорний гостряк стріли в кулаці.

— Але ж ви казали, що дітей пралісу більше немає.

— Ні, є,— мовила Оша, зубами відкушуючи кінчик останнього бинта.— На північ од Стіни все інакше. Туди помандрували діти пралісу, й велети, й інші давні раси.

Мейстер Лувін зітхнув.

— Жінко, по справедливості ти б зараз мала лежати в могилі чи сидіти в ланцюгах. Старки вчинили з тобою м’якше, ніж ти заслужила. Не надто люб’язно з твого боку віддячувати їм за доброту, забиваючи хлопцю голову нісенітницями.

— То розкажіть мені, куди вони пішли,— мовив Бран.— Я хочу знати.

— І я,— луною озвався Рикон.

— Що ж, гаразд,— пробуркотів Лувін.— Допоки королівства були під владою перших людей, Угода лишалася непорушною — вона перетривала і Добу героїв, і Довгу ніч, і зародження Сімох Королівств, та нарешті, за кілька століть по тому, прийшов час, коли вузьке море перетнули й інші народи.

Першими були андали — раса високих білявих вояків, які з’явилися з мечем і вогнем і з намальованою на грудях семикутною зіркою нових богів. Сотні років тривали війни, та врешті здалися всі шість південних королівств. Тільки тут, у нас, король на Півночі відбивав атаки всіх армій, що силкувалися перетнути Перешийок, і при владі лишалися перші люди. Андали спалили віродеревні гаї, зрубали божі лики, повбивали геть усіх дітей пралісу, яких тільки змогли розшукати, й оголосили перемогу Сімох над давніми богами. Отож діти пралісу втекли на північ...

Зненацька завив Літо.

Здригнувшись, мейстер Лувін урвав оповідь. Коли ж Кошлай, стрибнувши на ноги, долучив свій голос до братового, у Брана від страху стиснулося серце.

— Ось воно,— прошепотів він з одчайдушною певністю. І збагнув: він знав усе ще з минулої ночі, з того самого моменту, коли ворон провів його в крипту попрощатися. Знав, але не вірив. Йому хотілося, щоб правим виявився мейстер Лувін. «Ворон,— подумав він,— триокий ворон...»

Виття урвалося так само нагло, як і почалося. Літо перетнув кімнату й заходився вилизувати Кошлаю скуйовджену й закривавлену шерсть на загривку. У вікні зачулося ляпання крил.

На сіре кам’яне підвіконня сів крук і, розтуливши дзьоба, хрипко та пронизливо крякнув, сповіщаючи біду.

Заплакав Рикон. Один по одному з його долоньок випали гостряки до стріл і покотилися по підлозі. Пригорнувши брата, Бран стиснув його в обіймах.

Мейстер Лувін дивився на птаха так, наче то був скорпіон у пір’ї. Повільно, мов сновида, він підвівся й наблизився до вікна. Щойно він свиснув, як крук стрибнув