Читати книгу - "Гра престолів"

— Так.

На саму згадку про це Бран здригнувся. І тривожно роззирнувся по склепу, відчуваючи, як на потилиці волосся стає сторч. Якийсь шурхіт... йому не почулося? Чи хтось тут є?

Зі смолоскипом у руці мейстер Лувін зробив крок до порожньої гробниці.

— Бачиш, його тут немає. І не буде ще багато років. Сни — це просто сни, дитинко,— простягнув він руку в чорноту могили, мов у пащеку якогось велетенського звіра.— Бачиш? Тут порож...

Темрява з гарчанням стрибнула на нього.

Бран побачив перед собою очі — вони палали, мов зелений вогонь, на тлі чорної, як провалля, шерсті. Скрикнувши, мейстер Лувін відсмикнув руку. Смолоскип вилетів у нього з пальців, відбився від кам’яного лику Брандона Старка і, гримнувшись під ноги пам’ятнику, лизнув йому підошви. У п’яному миготливому світлі смолоскипа видно було, як Лувін бореться з деривовком: він лупив тварину по носі однією рукою, а друга його рука так і була затиснута в пащі.

— Літо! — вереснув Бран.

І з сутінків у них за спиною вилетів, наче тінь, Літо. Врізавшись у Кошлая, він збив його з ніг, і двоє деривовків покотилися, мов клубок сірої і чорної шерсті, кусаючись і клацаючи зубами, а мейстер Лувін, з порваною і закривавленою рукою, важко став навколішки. Прихиливши Брана до кам’яного вовка лорда Рикарда, Оша поквапилася мейстру на допомогу. У світлі пригаслого смолоскипа на стінах і на стелі боролися двадцятифутові вовчі тіні.

— Кошлаю,— покликав тоненький голос. Бран підвів очі — на вході у батькову гробницю стояв маленький братик. Востаннє клацнувши зубами перед писком Літа, Кошлай вирвався та стрибнув до Рикона.

— Не зачіпайте тата,— застеріг Лувіна Рикон.— Не зачіпайте його.

— Риконе,— тихо мовив Бран.— Батька тут немає.

— Ні, є. Я його бачив,— озвався той, і на його обличчі зблиснули сльози.— Я вчора його бачив.

— Уві сні?..

Рикон кивнув.

— Облиште його. Не зачіпайте. Він повертається додому, як і обіцяв. Повертається додому.

Бран іще ніколи не бачив мейстра Лувіна таким невпевненим. З руки, де Кошлай подер і вовняний рукав, і шкіру під ним, скрапувала кров.

— Ошо, смолоскип,— звелів мейстер, від болю кусаючи губи, і жінка встигла підхопити смолоскип, поки той не згас. Обидві ноги дядькової подоби почорніли від кіптяви.— Цей... цей звір,— провадив Лувін,— мав сидіти на ланцюгу в псарні.

Рикон поплескав Кошлая по закривавленій морді.

— Я його відпустив. Він не любить ланцюгів.

Кошлай лизнув Рикону пальці.

— Риконе,— мовив Бран,— підеш зі мною?

— Ні. Мені тут подобається.

— Тут темно. І зимно.

— Я не боюся. Я маю дочекатися батька.

— Можеш почекати разом зі мною,— сказав Бран.— Виглядатимемо його разом: ти і я, і ще наші вовки.

Обидва деривовки зараз зализували рани, і наглянути за ними було б незайвим.

— Бране,— мовив мейстер Лувін твердо,— знаю, ти хочеш як краще, але Кошлай надто дикий, його не можна пускати вільно бігати. Я вже третій, на кого він накинувся. Дозволь йому тинятися замком — і рано чи пізно він когось загризе. Правда жорстока, але вовка слід посадити на ланцюг або...— він не договорив.

«...або убити»,— подумки закінчив Бран, але вголос сказав:

— Він не створений для ланцюгів. Ми всі разом чекатимемо на батька у вежі.

— Це неможливо,— мовив мейстер Лувін.

Оша розтягнула губи в посмішці.

— Наскільки пам’ятаю, хлопчина тут лордійчук,— простягнула вона Лувіну смолоскип, а сама підхопила на руки Брана.— Отже, пішли у мейстрову вежу.

— То ти йдеш, Риконе?

Брат кивнув.

— Якщо з нами піде Кошлай,— озвався він, кинувшись за Ошею з Браном, і мейстрові Лувіну не лишалося нічого, як рушити слідом, сторожко поглядаючи на вовків.

Башточка мейстра Лувіна була так забита мотлохом, що Бран дивувався, як мейстрові вдається знаходити потрібні речі. Хиткі стоси книжок заполонили столи та крісла, на полицях рядами стояли закорковані збаночки, всі меблі були залиті воском і заліплені недогарками, біля дверей на терасу на тринозі стояла бронзова мирська підзорна труба, на стінах висіли карти зоряного неба, на циновках валялися схеми затемнення, все було завалено папером, перами й каламарями, й усе це було ще й загиджено круками, які гніздилися між крокв. Поки Оша під суворі настанови мейстра Лувіна мила, обробляла й забинтовувала йому рани, раз у раз чулося їхнє пронизливе крякання.

— Це безглуздя,— говорив сивий чоловічок, поки Оша мастила вовчі укуси пекучою маззю.— Згоден, це дуже дивно, що вам обом наснився однаковий сон, але якщо так поміркувати, це цілком природно. Ви скучили за своїм лордом-батьком, і ви знаєте, що він в ув’язненні. Страх запалює людську свідомість і може викликати дивні думки. Рикон надто малий, щоб усвідомлювати...

— Мені вже чотири,— втрутився Рикон. Він у підзорну трубу роздивлявся химер на Першій фортеці. Деривовки сиділи у протилежних кінцях великої круглої кімнати, зализуючи рани й обгризаючи кістки.

— ...надто малий і... ох! сьоме пекло! як пече... ні, не зупиняйся, ще... Надто малий, я казав, але ти, Бране, ти вже великий і маєш розуміти, що сни — це тільки сни.

— Деякі — так, деякі — ні,— налила Оша червоного вогнемолока у довгий поріз. Лувін засичав.— Діти пралісу могли б вам дещо розповісти про сни.

По обличчю мейстра струменіли сльози, однак він затято похитав головою.

— Діти... лишилися тільки в снах. Усе. Вони мертві, їх немає... Досить, уже досить. Тепер пов’язка. Спочатку подушечка, а тепер бинтуй, і щільно бинтуй, бо рана кривавитиме.

— Стара Нан каже, діти пралісу знали співи дерев, вони літали як птахи, плавали як риба й розмовляли з тваринами,— мовив Бран.— Каже, що вони складали таку чарівну музику, що, чуючи її, люди плакали як діти.

— І все це вони робили не без допомоги чарів,— сказав мейстер Лувін неуважно.— Шкода, що зараз їх немає. Одне заклинання — й у мене без болю б загоїлася рука, а ще вони могли б умовити Кошлая більше не кусатися,— скоса кинув він сердитий погляд на великого чорного вовка.— Затям один урок, Бране. Людина, яка вірить у заклинання, б’ється скляним мечем. Як робили це діти пралісу. Дай-но я дещо тобі покажу,— він несподівано підвівся, перетнув кімнату й за мить повернувся з великим зеленим збанком у руках.— Ось дивись,— витягнув він корок і витрусив жменьку блискучих