Читати книгу - "Повернути себе. Том 0. Передісторія, Олександр Шаравар"

       Лише вісімдесят років тому перестали його виробляти, але й так його можна було зустріти десь у фронтирі. Попри своє третє покоління він непогано справлявся з накладеними на нього завданнями. 

        І саме ця легенда каботажного космічного флоту зустріла нас на дні затоки в якій його затопили. Взагалі це був перший раз, коли я використовував скафандр для підводного плавання і можу одразу сказати, що мені не сподобалося.

        Сам корабель лежав на бетонній платформі і зверху був замаскований порослими коралами, тож, незважаючи на точні координати, нам довелося чимало покрутитися навколо, щоб виявити сам корабель. І то якби не черговий дрон, що йде на зарядку своїх накопичувачів, ми б ще довго блукали б дном у пошуках космічного корабля.

              Той, хто придумав використати дідуся торгового флоту як базу для зарядки дронів, продумав навіть полегшений доступ для дронів. Шлюз на дні корабля був розташований над досить глибокою ямою. Саме туди піднирювали дрони для проходу на корабель.

     Туди пішли і ми. Для швидшого переміщення ми використовували телекінез. Можна було, звісно, і реактивні двигуни в скафндрах, але нам більше нізвідки було взяти паливо для них, а тому ми вирішили економити його.

      А так допомагаючи собі телекінезом, ми змогли досягти досить непогану швидкість для руху під водою, близько тридцяти кілометрів на годину. Мені доводилося вдвічі важче, ніж хлопцям, оскільки їм потрібно було переміщати лише себе, а мені ще тягнути і Ліку.

      Поки ми блукали дном у пошуках корабля, ми дещо відхилилися від заданих координат, а тому лише через кілька хвилин ми опинилися перед шлюзом, що веде на корабель.  На жаль ніякого зовнішнього інтерфейсу на кораблі не виявилося, а тому проникати нам довелося за допомогою грубої сили.

      За допомогою моєї здібності я поруч зі шлюзом зробив отвір, через який ми і піднялися в корабель. Оскільки корабель був древнім як не знаю, що, його корпус досить легко піддавався мені.  

         Усередині корабля було повітря, але дихати ним було практично неможливо. Вміст кисню був мінімальним, а різноманітних шкідливих домішок навпаки було вище даху.  

       Тут навіть згідно зі сканерами скафандра в повітрі був присутній ломій, дуже токсична речовина, якщо нею дихати постійно, то швидко знижуються регенеративні можливості організму, і найменша травма могла призвести до смерті.

        Ще кілька століть тому ломій постійно використовували для легування несучих конструкцій космічного корабля, і на його токсичність особливої уваги не звертали, з огляду на те, що особливої альтернативи не було. 

       Лише невелике додавання ломію, близько одного відсотка давало змогу підвищити міцність конструкції на тридцять відсотків. Уже пізніше всього років сто п'ятдесят тому розробили новий сплав, який нічим не поступається металу, легованому ломієм. Але все одно його продовжували використовувати доти, доки новий сплав не став досить дешевим для масового виробництва.

       У ті часи, до речі, корпорації медичного спрямування дуже багато заробляли на виробництві ліків, що виводять ломій з організму людей. Тож не дивно, що новий сплав довгий час завдяки цим корпораціями і замовним дослідженням вважався навіть більш шкідливим.

       Тож дихати повітрям у цьому переробленому під базу базування для дронів космічному кораблі ми не збиралися. Тим паче системи життєзабезпечення були зняті з нього під час його переробки. 

      Трохи перепочивши, я заклав пророблений отвір у корпусі космічного корабля, а Ліка в цей час отримувала доступ до внутрішніх систем ангара, розміщеного в трюмі колишнього корабля.

       Згідно з інформацією, отриманою Лікою з системи безпеки цього острова, сам корабель жодного разу ніхто не відвідував з моменту його встановлення, а це понад тридцять років. Лише раз на рік сюди такий самий автоматичний дрон привозив витратні матеріали та інженерний комплекс дроїдів для профілактики. 

        Освітлення на кораблі не було, для чого витрачати енергію на таку безглузду річ, адже дронам світло зовсім не було потрібне для нормального орієнтування. 

      Але і нам особливо світло не потрібне було, по-перше, можна було використовувати вбудовані в скафандри ліхтарі, але це був би безглуздий спосіб витрати енергії. По-друге, в наші скафандри була інтегрована система нічного бачення, і ми могли цілком нормально бачити в цілковитій темряві. Але знову використання цієї системи витрачало б зайву енергію.

      По-третє, завдяки Ліці, ми мали ширший доступ до наноботів нейромережі, ніж більша частина населення Співдружності, і ми теоретично могли перебудувати зір, щоб бачити в темряві. Але це був би зовсім уже крайній випадок.

       Ну і по-четверте, Мікіль навчила нас простенької псионічної техніки нічного зору. І тепер ми могли без проблем бачити в темряві, а невеличка модифікація давала змогу бачити і в інших спектрах, інфрачервоному, ультрафіолетовому тощо. 

      Витрата енергії була мінімальною на підтримку такої техніки, регенерація енергії була навіть вищою за таку витрату. Тож ми вибрали четвертий спосіб для орієнтування в повній темряві.

     На злам системи внутрішньої безпеки Ліка не витратила і трьох хвилин. Як виявилося власники не надто переймалися безпекою цієї бази дронів і залишили базові налаштування.

       Для Ліки така система безпеки виявилася чи не на один зуб. Зламавши її, ми отримали повний доступ до корабля, а він сам перестав нас бачити, тож ми могли нарешті вимкнути маскування, яке вельми непогано їло енергію з наших накопичувачів.   

     У самому ангарі необхідних нам дронів виявилося лише два, інші наразі займалися патрулюванням. Тож просто зараз полетіти ми не могли. Зараз нам слід було зайнятися переробкою цих дронів.

     Насамперед ми зняли з нього повністю всю броню, що дало змогу полегшити дрон на сто кілограмів. Ну як зняли, я просто випарував усю броню, так було набагато швидше, ніж намагатися від'єднати її по нормальному.