Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

У неї запаморочилась голова. 

– І як ти маєш вчинити? – запитав Х’ярго, стаючи за її спиною. 

І Веда побачила, що його відображення в дзеркалі немає. Дивно, але   вона тільки тепер звернула на це увагу!

– Я відчуваю, що можу зробити все, що забажаю. Сили стихій прокинуться за першим моїм покликом. Але я поки ще не розібралася в тому, що мені підвладне... – Веда почала торкатися долонею холодного скла, – тільки мені здається, що саме сьогодні зійшлися всі шляхи, і я можу прочитати всі знаки, які колись були лише невиразними закарлючками на самому дні моєї душі. 

– Ти хочеш увійти в дзеркало?

– Так! Впевнена, що саме там прокладена дорога між ним і мною… Ти ж сам казав: дзеркало – то найкоротший шлях… Я хочу побачити його не таким, яким він був тут, а таким, яким він є зараз. В одному сні він сказав мені, що якщо я його зустріну, то навіть не впізнаю... Якщо в цьому світі він уже мертвий, то в якомусь іншому відродився і набув свого справжнього вигляду! Хіба не так?

– І як збираєшся його шукати?

– Рецепт старовинного зілля, яким ти мене обпоїв, це не тільки рецепт зілля, а й дуже могутнє заклинання, що відкриває шляхи. Тепер-то я у цьому впевнена!

– Маєш рацію, –  погодився  Х’ярго, – таке заклинання здатне відкрити портал із Зальгара в будь-яке інше джерело сили...

– Це означає, що за правильної постановки символів, я потраплю туди, де забажаю опинитися...  

– А якщо правда виявиться занадто неприйнятною?

– Мені все одно! Поки я не з'ясую, хто такий Гнат, про будь-який спокій, хоч тут, хоч де завгодно можна забути. Ти розумієш? – Веда закинула голову з невимовним болем, дивлячись у потемніли очі Х'ярго, – я маю з'ясувати, чому він піклувався про мене, навіщо відкрив мені дорогу на перехрестя...

– Можливо, не варто поспішати? Правду можна дізнатися і після.

– Ні, не так! Щось підказує мені, що потім слід буде втрачено, і, можливо, безповоротно. Поки тіло не спалено і попіл не розвіяно...

Горло їй раптом стиснулося і тільки неймовірним зусиллям волі вдалося стримати гіркі сльози.

Вплив Гната все ще був надто сильним,  а його образ – такий близький і недоступний – знову розбурхав серце. 

Як не кріпилася Веда, а глибоко в душі ще спалахували іскри любові та прихильності.

– Не хочу від тебе нічого приховувати! – пошепки промовила вона, – Я повинна зрозуміти, кого любила весь цей час. Для того, щоб назавжди забути і відпустити. Ти розумієш мене?

– Розумію. Напевно, ти права. Якщо час для одкровень настав, то нехай вони здійсняться...

– Ти зі мною? – запитала Веда, відчуваючи дивне тремтіння в серці. 

– Ні. Я зустріну тебе наприкінці шляху... Хочеш переступити межу просто зараз?

– Чекати більше нічого!

– Знаєш, що потрібно робити?

– Так! 

– Тоді в добру путь, моя люба дівчинка! – Х’ярго усміхнувся, поцілував її в маківку.

Веда здригнулася і з вдячністю стиснула його руку. Щось у голосі Хьярго заспокоїло її, і в грудях дуже теплим і щемливим почуттям почала розливатися надія.

Вона подумала про шпильку, що лежала на тумбочці біля ліжка. Шпилька негайно перетворилася на кинджал, злетівши, промайнула повітрям і слухняно лягла в її холодну долоню.

Веда міцно стиснула рукоятку і, зціпивши зуби, глибоко надрізала зап'ястя. Потім кров'ю намалювала на поверхні дзеркала коло, розділене на дві частини. 

Глянцева поверхня потемніла і зарябила дрібними хвилями, як і тоді, при появі Евлура.

Але не можна входити навмання, стежок безліч і треба вибрати ту, яка приведе до заповітної мети.

Вістрям кинджала малювала Веда на чорній, густій поверхні стародавні символи, думаючи про Гната з любов'ю, ненавистю, образою, відчаєм.  Це чаклунське зілля із почуттів та пристрастей мало в сто разів посилити силу її наміру.

Коли контури символів ожили, замерехтіли ледь помітними, блідо-синіми спалахами, Веда почала квапливо читати заклинання, вимовляючи тричі кожне слово.  

Вона не могла сказати, що саме має статися, діяла радше інтуїтивно, ніж за якоюсь конкретною схемою.

І через деякий час їй здалося, що один із символів, той що був ліворуч, почав спалахувати начебто яскравіше, ніж інші... Веда придивилася пильніше. Ні, не здалося. Веда торкнулася символу пальцями, і негайно все зникло: і дзеркало, і післяполуднева кімната, і Х'ярго. 

Гарячий вихор, що вирвався з нізвідки, заволодів її тілом, закрутив його в сріблясто-синіх кільцях і потащив кудись.

Веда мимоволі зімкнула повіки, слухаючи свист вітру у вухах, відчуваючи на обличчі стрімкі потоки, що палили то  нестерпним жаром, то крижаним холодом.  Потім усе стихло, завмерло.

Веда зрозуміла, що стоїть на твердій землі й розплющила очі.  Навколо було темно, тепло, пахло бузком і полином. Вдалині мерехтіли якісь невиразні вогники.

З темряви проступали обриси надгробків і огорож.