Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Основ­ну ж увагу імперії було зосереджено на утриманні в обороноздатному стані самого міста Херсонес. Так, у 70-ті рр. IV ст., вочевидь, з огляду на чутки про можливу гуннську загрозу, у місті ремонтують і реконструюють стіни, про що свідчать два відповідні будівельні написи з іменами римських чиновників. У одній з них згадано командира загону балістаріїв. Імовірно, у тому числі й завдяки цим заходам, здійсненим за сприяння імперських чиновників, гуннська навала, не зачепивши Херсонес, відкотилась далі на захід.

Утім, гуннська загроза для міста не зникла, і невдовзі, на межі IV–V ст. і наприкінці V ст., військове будівництво у місті було продовжене. Датований 392–393 рр. будівельний напис засвідчує здійснення ремонту фортифікацій Херсонеса загоном «механіків» (військових будівельників) під командуванням трибуна Флавія Віта. Ще два фрагментарні написи з присвятами імператорам Гонорію (395–423 рр.) та Аркадію (395–408 гг.) також, ймовірно, були будівельними. Справді, приблизно на межі IV–V ст. було реконструйовано західну ділянку оборони міста, де облаштували нову захисну стіну з трьома куртинами, а також спорудили прямокутну в плані вежу. Тоді ж було відремонтовано південно-східну ділянку оборони міста, де оновили передову стіну, так звану протейхізму, реконструювали три куртини і відновили чотири бойові вежі, зокрема і найбільш потужну, флангову.

У другій половині V ст. було суттєво посилено південну ділянку оборони міста, де будівельники розібрали і перемістили на кілька метрів південніше одну з веж, а також перебудували прилеглі до неї куртини — ділянки захисної стіни між двома вежами. Завдяки цьому військовим інженерам вдалось спорудити одну з найпотужніших ділянок захисних мурів міста.

Здійснення таких масштабних військово-будівельних робіт змушує припускати наявність у захисників Херсонеса певного комплексного бачення потреби оборони міста за умов потенційної варварської загрози. Прагнення мешканців міста порятуватись від гуннів збігались при цьому з інтересами римської влади, яка бажала зберегти під своїм контролем важливий з військово-стратегічної точки зору форпост у Тавриці. Херсон твердо стояв на сторожі безпеки балканських провінцій імперії, забезпечуючи збір розвідувальної інформації про переміщення варварських народів у Північному Причорномор’ї.

Чергове масштабне військове будівництво укріплень Херсонеса відбулось за часів правління імператора Зинона (476–491 рр.). Саме тоді впродовж восьми років візантійські військові інженери під командуванням коміта Романа Діогена відремонтували і реконструювали найбільшу флангову південно-східну вежу міста, частково поруйновану внаслідок землетрусу 480 р. Роботи було завершено 488 р. Як свідчить напис, відновлювальні роботи здійснили на кошти, що збирались з митниці місцевого вікаріату «відданих балістаріїв». До сьогодні ця найбільша вежа в системі захисних мурів Херсона має умовну назву «вежа Зинона». Напис, зокрема, засвідчує існування в складі міського гарнізону закону балістаріїв, який зберігся тут від початку IV ст. Проіснував він, найімовірніше, щонайменше до початку VI ст.

Отже, впродовж перехідної від пізньої античності до раннього середньовіччя доби кінця ІІІ — кінця V ст. головну увагу імперської влади було зосереджено на утриманні конт­ролю над ключовим форпостом регіону — Херсонесом, який за візантійської доби почали скорочено називати Херсоном. У цей час місто захищав місцевий гарнізон, ядром якого був підрозділ балістаріїв. Імперія частково фінансувала його утримання, а також неодноразово відновлювала, ремонтувала і розбудовувала різні ділянки фортифікаційних мурів Херсона, виділяючи для цього кошти і надсилаючи досвідчених військових майстрів-будівельників під командуванням фахових військових інженерів. Це сприяло утвердженню тут імперської влади, яка остаточно закріпилась у місті не пізніше кінця V — початку VІ ст.

Натомість інші регіони Криму, за винятком Херсона і його найближчих околиць, не були в цей час напряму підконтрольні владі ранньої Візантії. Степова частина Криму перебуває під владою кочовиків, передовсім гуннів, а у горах Південно-Західної Таврики візантійці, судячи з усього, спираються на сили союзників-федератів, які не лише виступають захисним буфером між Херсоном і неспокійним степом, але й забезпечують своєчасне надання інформації про плани степових кочовиків.

Друге найбільше місто регіону — столиця Боспорського царства — пережило складні часи варварських навал. Спочатку Боспор постраждав від вторгнень готів і боранів у другій чверті ІІІ ст., наприкінці ІІІ ст. воювало з Римом, причому Херсонес виступив надійним римським союзником. Згодом же, від другої половини 70-х рр. IV ст. і впродовж V ст. місто опиняється під тиском гуннської загрози і змушене співіснувати з нестабільним і потенційно ворожим варварським оточенням, налагоджуючи мирні стосунки з гунами і, ймовірно, сплачуючи їм данину. Під кінець V ст. боспорська царська династія Тиберіїв Юліїв зрештою обірвалась і гунни остаточно встановили контроль над містом.

Подібно до Херсона Боспор також був важливим у військовому й економічному плані пунктом півострова, що тяжів над Керченською протокою. Тож не дивно, що візантійці прагли встановити над ним контроль. Зробити це їм вдалось за правління імператора Юстиніана І (527–565 рр.) між 527–534 рр. У середині VI ст. ромеї розгорнули тут масштабне будівництво, оновивши укріплення не лише самого Боспору, але й інших міст регіону — Ілурата, Кітея, Німфея і Тірітаки. Головними завданнями візантійців у регіоні було убезпечення Боспору від нападів зі степу і встановлення надійного контролю над мореплавством у Керченській протоці. Останнє засвідчується тим, що у Боспорі військове будівництво було зосереджене на узбережжі, в районі гавані, а також укріпленням розташованих на східному, азійському березі протоки Фанагорії та Гермонасси.

Для забезпечення безперешкодного каботажного плавання між Херсоном і Боспором візантійці облаштували у середині VI ст. уздовж південного берега Криму низку приморських фортець, таких, як Алуста (на місці сучасної Алушти) та Горзувіти (в районі сучасного Гурзуфа). Про їх будівництво згадує Прокопій Кесарійський у трактаті «Про споруди». Крім того, дрібні приморські укріплені пункти могли існувати й у інших вузлових точках узбережжя — в району сучасного Судака, Партеніта, мисі Лімен-Бурун та у Ласпінській бухті. Зі спорудженням названих приморських укріплень Візантія не лише налагодила безпечне морське сполучення між Херсоном і Боспором, але й встановила контроль за всім південним узбережжям Таврики.

Взяття під контроль двох ключових кримських міст і спорудження низки укріплень на південному березі півострова завершило надійне закріплення Візантії у приморській зоні Криму. З прибережних опорних пунктів імперії можна було контролювати прилеглі регіони Таврики аж до найближчих гірських перевалів включно, налагоджувати безпечні стосунки з місцевим варварським населенням, збирати розвідувальну інформацію. Підсумком здійснених заходів стало фактичне виокремлення регіону в окремий контрольований прикордонний округ з центром у Херсоні, укріплення якого за часів Юстиніана І також зазнали суттєвої реконструкції. На чолі цього міста у середині VI ст., в останні роки правління Юстиніана І чи вже за його наступника Юстина ІІ (565–578 рр.) стає дукс або дука — командир усіх візантійських збройних силу на півострові. Ймовірно, можна говорити про створення у цей час дукату Херсона, очільник якого був не лише командувачем місцевих військ Візантії, але й цивільним правителем таврійських володінь імперії. До цього часу херсонеські балістарії, яких можна вважати чимось на кшталт регулярного ополчення чи народної міліції, оскільки вони рекрутувались з місцевих мешканців, були вже замінені регулярними підрозділами візантійського війська.

Наступним логічним кроком стала спроба відсунути межу потенційного прямого воєнного зіткнення з ворогом якомога далі від контрольованої приморської зони. До цього підштовхувала також потреба забезпечити захист не лише укріплень на морському узбережжі, але й підвладного, залежного від Візантії або ж союзного візантійцям осілого населення гірських та передгірських регіонів півострова. Нарешті, слід було остаточно оформити і закріпити той військовий союз із осілими у гірському Криму готами. Справді, в уже згаданому трактаті «Про споруди» Прокопій зазначає, що ті готи, які не рушили на захід, відтоді і до його