Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Тактику, яку застосовували слов’яни, можна відтворити за відомостями, які наводять їх противники — візантійці. Зокрема у «Стратегіконі» зазначається, що слов’яни ані бойового порядку не знають, ані битися у правильному бою не прагнуть, ані показуватись у місцях відкритих та рівних не бажають. Тобто можна стверджувати, що слов’яни, не маю­чи ще регулярної військової організації, робили ставку на індивідуальні дії окремого бійця. Це змушувало їх застосовувати відповідні прийоми, що дозволяли нейтралізувати переваги регулярної візантійської армії.

Чи не основним способом ведення війни для слов’ян були засідки. Усі джерела відзначають їхній хист у влаштуванні засідок, зокрема у виборі найбільш вигідних позицій для них — у місцях лісистих, вузьких та урвищах. Звідси й рекомендація, яку дають візантійські автори своїм воєначальникам — вести війну проти слов’ян взимку, коли відсутність листя на деревах ускладнювала влаштування засідок, а сліди на снігу дозволяли вистежувати противника. Улітку ж рекомендувалося триматися виключно відкритих ділянок місцевості.

Іншою особливістю слов’янської тактики було ведення бойових дій вночі. У темну пору доби візантійці воювати не любили, бо командир не міг спостерігати за перебігом бою, а, отже, й втручатися в разі необхідності. Для слов’ян же з їхньою опорою на індивідуальні дії ніч була не перешкодою, а, навпаки, союзником. Навички у влаштуванні засідок та вміння вдало маскуватись слов’яни використовували і для розвідки.

Ще один тактичний прийом, який часто використовували слов’яни — імітація відступу або втечі з подальшим нападом на порушені бойові порядки ворога. Не менш важливе місце в тактичному арсеналі посідав раптовий напад, під час якого слов’яни максимально намагались використати особливості місцевості для прихованого зближення з ворогом. Окрім того, вони не робили спроб битися з переважаючим кількісно ворогом, здійснюючи наскоки лише на ті об’єкти, які були їм під силу. Рішення про напад чи відмову від нього приймали за результатами розвідки.

Несподівані напади передбачали здатність здійснювати приховані й стрімкі переміщення. У слов’ян вміння маскуватись доповнювалось легкістю й оперативністю здійснення переходів та маневрів. За таких обставин відсутність важкого озброєння, зокрема обладунку, що на перший погляд видавалася суттєвим недоліком, насправді ставала перевагою. Крім спрощення маршів, вона забезпечувала легкість і не скутість рухів у бою, що дозволяло ухилятись від метальних снарядів противника, а також підвищувала здатність маскуватись. Групи слов’янських воїнів були позбавлені таких демаскуючих факторів, як брязкіт і блиск обладунків. Крім того, завдяки простому (навіть примітивному) бойовому спорядженню слов’янські воїни завжди перебували у кількасекундній бойовій готовності, натомість важка піхота, не кажучи вже про кінноту, для підготовки до бою потребувала тривалого часу.

Якщо ж слов’янам доводилось стикатись із противником у полі, то вони намагалися зустріти ворога на оборонній позиції, а не атакувати його. Тут, знову ж, враховувались особливості озброєння — метати дротики зручніше із стаціонарної позиції, що дає змогу правильно оцінити відстань до цілі й розрахувати силу кидка. До атаки слов’яни переходили тільки проти деморалізованого чи явно ослабленого ворога, коли йшлося більше про переслідування, а не про намагання натиском вибити ворога з його позицій.

Для переміщення військ слов’яни іноді використовували ріки, однак переважно їхні військові марші здійснювались пішим порядком. Це гарантувало більшу безпеку переміщень (човни на воді легко помітити, вони є досить зручною мішенню, та й атакувати ворога з води складніше). Здійснюючи ж марш через лісові масиви чи гористі місцевості, слов’яни перебували у звичній для себе, а отже, виграшній позиції, і дозволяло скористатись будь-яким тактичним прийомом.

Фізично та психологічно загартовані воїни, які з дитинства опановували військове ремесло, були здатні виконувати найскладніші завдання, досконало володіючи примітивною (з точки зору сусідніх народів) зброєю. Саме така зброя найкраще відповідала тактичним прийомам, які застосовувались слов’янами, а тактичні прийоми виправляли ситуацію з недосконалістю комплекту озброєння. Слід зауважити, що підібрані на полі бою дротики, як і стріли, можна було легко обернути проти тих, хто їх метав.

Новим елементом війни для слов’ян у VI–VII ст. були облоги. Спочатку роль військових інженерів у слов’янських арміях, вірогідно, відігравали військовополонені та перебіжчики з місцевого романізованого населення Балкан. Проте уже на кінець VII ст. є відомості про манганаріїв (фахівців із проектування, побудови та використання облогових парків) саме слов’янського походження.

У VIII–IX ст. військова активність слов’ян помітно скорочується, відповідно, утримувати військову верству за рахунок воєнної здобичі, контрибуцій та інших видів данини не завжди виходить, а тому утримання князів та дружини відбувається за рахунок повинностей, якими обкладаються одноплемінники. Проте князівська дружина була ще неспроможна забезпечити ведення воєнних дій і ополчення зберігало своє значення. Тобто на цьому етапі слов’янське військо зберігає ту саму структуру, що й на попередньому — основу становили легкоозброєні піхотинці, а нечисленні кавалерійські контингенти відігравали допоміжну роль. Такий військовий устрій виявився доволі консервативним і існував аж до часів Київської Русі. Ще одним нововведенням того часу було поширення фортифікаційних осередків на слов’янській території. Оточені дерев’яно-земляними укріпленнями городища стають неодмінною складовою системи захисту території у будь-якому куточку ареалу розселення слов’ян. Суто військова функція городищ згодом поєднується з адміністративною та економічною, тобто колишні племінні фортеці поступово набувають ознак міських центрів.

Отже, слов’янське військо раннього середньовіччя було досить гнучким і жваво реа­гувало на загрози, зміни обставин і політичної ситуації. Воно багато в чому зумовлювало шляхи розвитку суспільства, адже військові успіхи чи поразки визначали долю слов’янських народів.

Фема Херсонес (Візантія)

Андрій Домановський

Поступове закріплення влади Візантії над низкою античних центрів Кримського півострова впродовж IV–VI ст. вимагало від імперії облаштування тут надійної системи захисту своїх володінь. Передусім ромеї намагались укріпити й налагодити військовий захист головного міста півострова — Херсонеса, який, до того ж, був єдиний міським центром, який вцілів у регіоні під час варварських вторгнень. Саме йому судилося стати головним опорним пунктом, за образним висловом — оком і щитом Візантійської імперії на Кримському півострові. На початку IV ст. це давнє місто мало власний гарнізон, який, зокрема, був озброєний бойовими метальними машинами торсіонного типу, призначеними для стрільби стрілами з важкими вістрями, дротиками або свинцевими ядрами. Римська імперія виділяла грошові субсидії на утримання гарнізону і будівельні матеріали для виготовлення баліст.

За часів правління Константина Великого (306–337) херсонеські балістарії брали участь у переможному для імперії захисті Дунайського лімесу, за що імператор, за свідченням Константина Багрянородного, не лише підтвердив даровану раніше місту «свободу» й так звану ателію — звільнення від податей, але й виділив міському гарнізону 1000 аннон — продовольчих пайків і матеріали для виробництва метальних бойових машин. Крім того, він подарував місту свою позолочену статую.

Наявність потужного гарнізону дозволяла Херсонесу не лише захищати найближчі міські околиці, але й контролювати доволі значні території Південно-Західної Таврики, вочевидь, підтримуючи з місцевим гото-аланським населенням, що осіло тут упродовж другої половини ІІІ ст., союзницькі стосунки. У цей період ще не йдеться про спорудження якихось укріплень за межами самого Херсонеса, федерати мали самотужки захищати зов­нішні підступи до міста у передгір’ях Криму, отримуючи за це відповідну платню.