Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

Оплески, тупотіння, оплески.

Для більшої помпи я ще процитував слова маркіза де Кондорсе із написаного у вісімнадцятому столітті «Ескізу історичного образу поступу людського розуму»: як то «соціальна математика» зумовить, що «істини моральних і політичних наук стануть так само певними, як і ті, що складають систему природних наук» et cetera, et cetera. Спітнілий і засліплений молодий журналіст із «Новой Сибирской Газеты» скрупульозно все нотував. Пан прем’єр побажав собі виступу із відкритим заборолом; ну то, будь ласка, має.

Хоча я упродовж цілих тих двох днів наших тристоронніх переговорів намагався його від цього відрадити, Поченґло вперся і грець: або ми явно виступимо перед світом як звичайний чистий інтерес, або ж він не підтримає Товариство жодним урядовим вояком. Я сказав йому, що він торгує докорами сумління, що наражає на марний ризик і Товариство, й свою Державу. Однак пан Порфірій залишився невблаганним.

Якби він так само стояв муром у самих переговорах, то мені, мабуть, довелося б обмежитися тридцятьма-сорока відсотками. Та, зрештою, я зрозумів, що він н е б а ж а в володіти контрольним пакетом акцій ҐПФ.

Так я розв’язав Порфірія Поченґла:

Державу можна вибороти, можна створити із нічого, можна задля неї століттями страждати, але хто купує її в Історії безкровно, безболісно, завдяки переговорам за столом і холодним калькуляціям, — той не є власником цієї Держави, а лише її тимчасовим орендарем. Дароване можна відібрати. Й навіть якщо вже нíкому відібрати Державу, — все одно в люду залишиться пам’ять про милостивого суверена, який йому подарував Державу; упродовж багатьох поколінь у них за плечима стоятиме дух самодержця, з ласки якого вони живуть тимчасом у тій нібито-незалежності. Вони не вбили царя, — цар їм дозволив побавитися у Державу.

Розв’язавши це рівняння, я мовчки підписав документ про те, що набуваю у власність 50 001 зі 100 000 іменних акцій «Товариства Промислу Історії Ґерославського, Поченґла & Фішенштайна» із засновницьким капіталом, номінованим в англійських фунтах стерлінґів, згідно з чесними домовленостями акціонерів. Я знав: як тільки я заморожу Історію, Поченґло не завагається вбити мене. Під гримасою на моєму посіченому обличчі ховалася крива посмішка. Адже я знав і це: як тільки я заморожу Історію, мене ніхто не вб’є. Царевбивство помислюване винятково в певних культурах і певних історичних формаціях. Адже не йдеться про те, щоби розіграти на вулицях кривавий театр, — повісити, розстріляти, спалити, ґільйотинувати, — а щоби допровадити людей до такого стану духу, в якому ота драма втілиться природним шляхом, сама по собі, без найменшого присмаку театральности. А це вже не питання зашморгу, ґільйотини, багаття чи розстрільної команди, — а ідея, яка править епохою. Її не витворить жодне політичне вбивство; вона первинна супроти убивства й народжується з невидимого, того, що можна формувати тільки під Архімолотами.

… Я виграю, позаяк не зможу програти.

Фішенштайн відгукувався під час цих переговорів найменше. Коли я товк по столі ціпком і дерся на все горло: — П’ятдесят один! Мені! Зі мною! Моє! Я! Я! — то єврей лише погладжував сиву бороду й спостерігав тунґетитовим оком, як пливуть небосхилом глазуровані хмарини. Він пожвавився, коли ми обговорювали питання про участь доктора Тесли. Адже я щиро визнав, що моє відкриття стало можливим тільки тому, що я посідав виняткову позицію між чорнофізиками Зимного Ніколаєвська й лабораторією Тесли, був знайомий з теоріями одних і других; я навіть зізнався, що проводив експерименти на патентованому обладнанні серба. Фішенштайн зажадав надати Теслі участь у прибутках. Крім того, він був зацікавлений в участі винахідника в роботі проти Апокаліпсиса. Начебто Нікола провадив експерименти щодо воскресіння також і в Макао, під Великим Молотом. Директор Хавров, який утік одразу після початку Відлиги й тепер подорожував країнами Сходу, повідомляв, що британські газети в Гонконґу писали про особливу «трупну чуму», яка дошкуляє Макао. У свою чергу пан Порфірій, з огляду на Крістіну, не бажав сказати ні слова проти Тесли. Переважив, однак, власне Молот: Тесла залишався зобов’язаним контрактом на знищення Криги, натомість ҐПФ мусить передусім встановити Молоти, що нівелюють започаткований сербом руйнівний резонанс теслектричного поля, — складно запрошувати людину до участи в проекті, який нівечить найбільший тріумф її життя. Сам я, проте, відчув певні докори сумління. Здорову конкуренцію і технологічні перегони Нікола, звичайно, зрозуміє, але крадіжку ідей?.. Я був ладний визнати перед усім світом певні почесті для старого, а що ж стосується фінансової компенсації, то ми можемо, например, викупити патенти на безпаливні двигуни Тесли, електрична надпровідність крижліза створить тут нові виробничі можливості. Ми придбаємо права на них за відсоток від прибутку для Тесли, проте й так на цьому заробимо. Авраам Фішенштайн кивав головою. Як тільки він забезпечив реалізацію плану Фйодорова щодо воскресіння, то вже не ризикував починати гострі торги в жодній іншій справі.

Також і тепер він не квапився виголошувати тости. Коли ж присутні на урочистості, тупанням й оплесками, витягли його з-за столу, то він важко підвівся, пробурмотів із відчутним акцентом кілька оптимістичних слів, а відтак гепнувся назад у крісло. Він не встав із нього до кінця святкування на даху — за винятком того єдиного моменту, коли однорукий бродяга, віднайдений редактором Вулькою-Вулькевичем як фотограф «Газеты», узявся шикувати всіх для пам’ятного фото. Зєйцов тримав вітрило, яке закривало від вітру й Сонця. Ми стали з цієї нагоди утрьох на верхньому прузі даху, фотограф-каліка диригував нами, напівзігнутий за камерою: ліворуч, праворуч, посміхатися, посміхатися, панове!

Мені тоді здавалося, наче я єдиний з-поміж власників Товариства по-справжньому тішився її народженням.

Пан Порфірій провів наступні години у жвавій дискусії з новонародниками, були також на прийнятті посланники від лєнінців і троцькістів, був хтось із новинами з Харбіна (поширилася чутка, що імператор Пу Ї хоче скористатися Транссибом для тактичного перекидання війська поза повстанським фронтом). Увечері інженер Іртейм з’явився з чоловіком, котрого представив як колишнього управителя Дірявого Палацу: голландець знайшов його при дорозі на Усоліє, де він торгував пухирями з питною водою. Управитель, у минулому видатний металурґ, стояв переді мною у смердючому лахмітті, стискаючи тремтячими руками шапку, виснажений злиднями й лихами, немов літній циган, і сто свіжоспечених зморщок рухалися на його обличчі від якоїсь страхітливої думки. Я сказав, що авжеж, ми приймемо його; нехай хтось дасть йому мило й одяг. Я сидів тоді ще за столом з Фішенштайном — тож схопив першу-ліпшу тацю з китайскими делікатесами й подав бідоласі. Очі йому залляли сльози, він мимоволі заслинився: було не надто красиве