Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

– Вмію.

– Навчився, поки був під закляттям? – сонно пробурмотіла Веда, –  все ж таки дивно, що ти так багато вмієш і так добре орієнтуєшся у світі сучасних людей… А проспав сімсот років…

Х’ярго лагідно торкнувся  її обличчя.

Тепла, солодка хвиля огорнула тіло. Веда обхопила його руку і притиснула до своїх губ. Його пальці чомусь пахли хвоєю і гіркуватим димом далекого багаття.

І майже тієї ж миті Веді почав снитися сон. 

Снилося, ніби вона сидить на березі річки й невідривно дивиться вгору. Небо синє, і синява його така яскрава, якої в реальному житті, мабуть, і не буває.  Веда розуміла: світ, який її оточує, дуже давній. У ньому ще  навіть духу від  людей немає. 

Повітря навколо вібрувало. Ці вібрації вона відчувала кожною клітинкою свого тіла, тому що вони були наскрізь просякнуті магією. Магія жила в кожній краплині води, у кожній піщинці на березі, у кожній хвойній голці, у кожній травинці.

Веда дивилася на сонце і чекала, рахуючи або хвилини, або століття. Сонце піднімалося все вище, вона відчувала його рух так, немов гарячі промені розтікалися не небом, а в її крові.  І Веда була важливою частиною цього первозданного світу, і все в ньому захоплювало її єство, додавало сили її природі.

Неймовірне умиротворення огортало душу. Думки текли неквапливо, не затримуючись ні на мить, як сам час, хід якого Веда могла зараз бачити на власні очи. Час пропливав мимо, але сама вона перебувала поза його впливом і відчувала, як сповільнюється обертання землі для того, щоб могло продовжитися життя...