Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

Коли повернулися вже вкотре на злощасну галявину, був ще ранній вечір, але небесні світила підносилися над нами і більшість учасників було на місці. Лише дехто ще тільки прибував.

– Так, Томе, слухай мене уважно. Якщо я раптом почну засинати – буди мене будь-якими способами. Зрозумів? – почала я трохи нервувати щодо того, що відбувається.

– Невже будь-якими? – вирішив уточнити він.

– Ну, майже будь-якими, крижаною водою мене обливати не бажано, бо ще захворію.

– А що, навіть ударити можна?

– Якщо не з усією своєю силою, то можна. А то знаю я вас мечників.

– Невже тобі настільки страшно від цього? – здивувався він.

– Так, уяви собі, мене лякають певні обставини. У мене немає таких обладунків як у тебе. І лікувати потім буде нікому раптом що серйозне станеться.

– А ти не можеш на себе накласти якесь закляття недоторканності? Ну чи бар'єр якийсь? – вирішив уточнити Том.

– Можу, звичайно, але закляття треба підтримувати, а якщо я засну, то воно відразу ж послабшає. У такому разі, воно мене зможе захистити лише від одного удару та одразу зруйнуватися. Тим паче, подібні закляття захищають тільки з-поза, а ця істота сидить у нас усередині. Від такого захист ще не придумали, і, до речі, треба буде підкинути цим ледарям в Альянсі ідею. Нехай розвивають.

– Зрозуміло..., як у вас, у магів все складно. Чом би одразу обладунки не одягати і перейматися не треба, а тут стільки проблем, – сказав Том, як людина у якої немає і крупиці магії, хоча частка здорового глузду в цьому була, адже дійсно, хто заважав мені теж одягнути обладунок. Уніформа моя звичайно ж зачарована бути міцнішою за звичайну тканину, але все ж таки в цьому випадку вона зовсім не захистить.

 Коли на вулиці вже зовсім стемніло, Істот стало набагато більше. І розпочався фінал цієї гри. Усі стали поводитися набагато агресивніше, ніж учора. Перші два дні, мабуть, були для них як розминка перед цим вирішальним днем. Бій тільки почався, а поранених було вже дуже багато. Етиди мали свій стиль бою, вони завдавали сильних ударів у стрибку. У той час як Лутиди були підлішими і нападали на суперників зі спини. До речі, у цих рас все ж таки були відмінні риси. Фіолетовий візерунок, який прикрашав їхні тіла, у кожної раси переливався своїм кольором, точніше, тільки сьогодні він став помітним. В одних від надлишку емоцій, візерунок ставав темно-синім, а в інших – білим.

– «Етиди будуть сині, а Лутиди – білі. Так їх надалі буде легше охарактеризувати», – вирішила я сама їх розподілити, бо геть начисто забула хто з них хто.

В одну мить, хлопчика з яким буквально вдень Том грав на площі, а тепер перебуває в Лутиді – сильно поранили, і мій помічник, незважаючи на мої попередження, піддався емоціям і вирішив його звідти, якимось дивом витягти, щоб урятувати. Він, з усією своєю силою, кинувся в бій на цю істоту. І йому навіть вдалося поранити Лутида. Але рана миттєво заросла і з'явилася така сама, тільки на дитині.

– Все ж таки люди цим істотам потрібні для того, щоб зцілювати себе під час бою і всі травми передавати на нас, – зауважила я, але на жаль сказала це занадто тихо.

Том не почув мене і, мабуть, сам не помітив цієї реакції, бо вирішив не припиняти спроби врятувати дитину. Істота, цього разу, вирішила відповісти Тому взаємністю, і вдарила його своїми пазурами. Все відбувалося в мить. Мої побоювання щодо того, що ці тварюки були дуже сильні, підтвердилися тим, що Том миттєво відлетів на метрів двадцять у бік лісу. Він би летів і далі, але на його шляху виявилося дерево, об яке він добре приклався.

Коли я підбігла до нього, щоб оглянути, то побачила моторошну картину. в ніс вдарив сильний запах крові, у мого товариша було чотири глибоких порізи в області грудей які сильно кровили і схоже на те, що ребра йому теж зламали. При цьому він дуже вдарився об дерево. Але Том живий, і це було найголовніше. Я негайно почала лікування, зелене свічення виходило з моїх рук, обволікало і загоювало його рани і він почав поступово приходити до тями. А мене ще дуже здивував той факт, що міцні обладунки Тома практично його не захистили.

– Анко, це ти? – прохрипів він.

– Дідько ні, це – нічна фея! Звичайно я, а ти ще на когось чекав? – продовжувала я його лікування.

– Я ще живий? – посміхнувшись, він запитав мене вже впевненішим голосом.

– Живий, звісно, ​​куди ти дінешся! Але краще мовчи, зараз я тебе вилікую. І будеш не те що живий, а ще й без дірок у грудях.

– Дякую…, – сказав він і замовк, намагаючись концентруватися на тому, щоб не втрачати свідомість і менше кашляти.

Ще б пак, в нього такі рани, йому, напевно, до жаху боляче говорити і дихати. Адже легені теж трохи від зламаних ребер постраждали з огляду на те, як він хрипів. 

Фумі сказала, що скоро повернеться і принесе мені Вігілов щось там чи як там воно називається не пам'ятаю, головне що діє ефективно і проганяє сонливість, а то дія попереднього вже добігає кінця шкода у неї немає кишень, щоб вона заздалегідь все нарвала, а не бігала по сто разів туди сюди. Коли Том нарешті прийшов до тями я вислухала його про отримані відчуття після контакту з тією істотою. Він розповів, що від удару відчув жар, наче його вогнем обдало. А це означає, що візерунки на їхніх тілах змінюють колір не просто так. Ті в кого сині переливи – холодні, як той, який торкнувся мене в кімнаті Тома, а ті що з білим переливом – гарячі, а хоча може це все від настрою залежить, адже коли Тома вдарили, саме чудовисько було злим.