Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

І я далі думаю, дозволяю їй бачити мій Шум так вільно і чисто, як можу.

— Може ми всі піччепили заразу і, і, і… так! — мені спадає ще одна думка, добра думка. — Може ми відрізались від світу, аби інші поселеня її не піччепили! Точно кажу! Такшо якшо ти була на болоті, то ти в безпеці!

Вона починає хитатися вже не так сильно, дотепер дивиться на мене, може вірить мені?

Але тоді ніби якийсь дурко який не знає коли зупинитися, я починаю думати далі, ну а як? Бо якшо це правда шо Прентісстаун відрізали, то може інше поселеня не сильно зрадіє, коли я туди припруся, нє? Може то якраз інше поселеня нас відрізало, бо, може, Прентісстаун якраз був заразний.

І якшо можна піччепити Шум від інших людей, то дівчинка могла піччепити його від мене, нє?

— Ой бляха, — кажу я, нахиляючись і спираючи лікті на коліна, а ціле моє тіло почувається так, ніби воно паде, хоть я стою. — Ой бляха.

Дівчинка знову обнімає сама себе на камені, і ми знову в такій ситуації, з якої починали, тільки в гіршій.

Так нечесно. Кажу, це от узагалі нечесно. «Ти будеш знати, шо треба робити, коли попадеш на болото, Тодде. Ти будеш знати, шо треба робити». Ага, дякую аж підскакую, Бене, дякую тобі за всю твою поміч і турботу, бо осьдечки я на болоті — і дупля не ріжу, з чого почати. Це нечесно. Мене випхали з дому, мене побили, люди котрі казали шо люблять мене брехали мені всі ці роки, мені треба йти за якоюсь дурацькою мапою до поселеня про яке я ніколи не чув, треба якось прочитати дурацьку книжку…

Книжка.

Я знімаю рюкзак і дістаю звідти книжку. Він казав, шо всі відповіді всередині, такшо може вони там реально є. Тільки…

Я зітхаю і відкриваю книжку. Вона вся списана, вся в словах, вся в почерку моєї мами, сторінки, сторінки, сторінки почерку і я…

Та й таке. Я вертаюся назад до мапи, до писанини Бена з одного боку, це перший раз я дивлюся на неї при світлі чогось іншого крім ліхтарика, який не то шоби призначений для читання. Слова Бена вишикувані вгорі. Іди до — це перші з них, це однозначно перші слова, тоді ще пару довших слів, які я ще не маю часу читати, а тоді ще пару більших абзаців, на які я зараз реально не маю часу, але внизу сторінки Бен підкреслив цілу групу слів разом.

Я дивлюся на дівчинку, вона дотепер хитається, я повертаюся до неї спиною. Я кладу палець під перше підкреслене слово.

Подивимося. Тю? Ти, це напевно ти. Ти. Окей, шо я? М. Му? Муш? Мушиш? Ти мушиш. Ти мушиш? Шо це в сраку має значити? Про. Про. Пропр. Пропердити? Іж. Їж? Ти мушиш пропердити їж? А нє, чекай, їх. Це їх. Ясно шо їх, ідіота кусок.

Але «Ти мушиш пропердити їх?» .

Га?

Пам’ятаєте я казав, шо Бен пробував навчити мене читати? Пам’ятаєте я казав, шо йому то не дуже получалось? Ну…

Та й таке.

Ти мушиш пропердити їх.

Ідіот.

Я знову дивлюся на книжку, прогортаю сторінки. Десятки сторінок, десятки десятків, на кожній ще більше слів у кожному куті, всі нічого мені не кажуть, не дають ні єдиної ніякої відповіді.

Дурацька блінська книжка.

Я запихаю мапу назад всередину, закриваю обкладинку і кидаю книжку на землю.

Ідіота кусок.

— Дурацька блінська книжка! — кажу я, на цей раз голосно, копаю її в якісь папороті.

Я розвертаюся назад до дівчинки. Вона дотепер просто хитається туди-сюди, туди-сюди, і я знаю, я знаю, лади, я знаю, але мене це починає вибішувати. Бо це тупик, мені більше нема шо запропонувати і вона таксамо нічо не пропонує.

Мій Шум починає тріщати.

— Знаєш, я цього не просив, — кажу я. Вона навіть не дивиться. — Гей! Я з тобою говорю!

Але нічого. Нічого, нічого, нічого.

— Я НЕ ЗНАЮ ШО РОБИТИ! — кричу я і встаю і починаю бродити навколо поки мій голос не починає ламатися. — Я НЕ ЗНАЮ ШО РОБИТИ! Я НЕ ЗНАЮ ШО РОБИТИ! — я повертаюся назад до дівчинки. — Мені ШКОДА! Мені шкода за то шо сталося з тобою але я не знаю шо з цим робити і ПРИПИНИ Ж ТИ БЛІНА ХИТАТИСЯ!

— Кричиш, Тодде, — гавкає Манчі.

— Агггрх! — кричу я, закриваючи долонями лице.

Тоді я забираю долоні і нічо не помінялося. Оце то шо я вивчаю про ситуацію коли опиняєшся сам. Ніхто не робить для тебе нічо. Якшо ти шось не поміняєш, то воно не поміняється.

— Нам треба йти далі, — кажу я, піднімаючи свій рюкзак, весь злий. — Ти ще цього не підхопила, такшо може просто тримайся від мене подалі і всьо буде добре. Я не знаю, але більше варіантів нема, такшо так і зробимо.

Хить, хить, хить.

— Ми не можемо вернутися назад, такшо ми підемо вперед, та й по всьому.

Далі хитається.

— Я ЗНАЮ шо ти мене ЧУЄШ!

Вона і не здригнулася.

І раптом я знову весь капець змучений.

— Добре, — зітхаю я. — Добре, як хочеш, можеш сидіти тута і хитатися. Кого це гребе? Кого бляха взагалі шось гребе?

Я дивлюся на книжку на землі. Дурацька штука. Але це всьо шо я маю, такшо я нахиляюся, беру її в руки, кладу її в пластикову торбу, назад у рюкзак, одягаю рюкзак назад.

— Ходи, Манчі.

— Тодде? — гавкає він, переглядаючи з мене на дівчинку. — Не можна йти, Тодде!

— Вона може піти з нами, якшо хоче, — кажу я, — якшо…

Я навіть не знаю, шо там може бути за отим якшо. Якшо вона не хоче лишитися тута і вмерти на самоті? Якшо вона не хоче вернутися і попасти в руки пану Прентіссу‑молоччому? Якшо вона не хоче ризикувати підхопити Шум від мене і вмерти таким чином?

Шо за дурацький світ.

— Чуєш, — кажу я, пробуючи зробити свій голос трохи лагіднішим, але мій Шум так волає, шо то без сенсу. — Ти знаєш, куда ми йдемо, так? До річки межи горами. Просто підеш по річці, поки не прийдеш до поселеня, лади?

Може вона мене чує, може й нє.

— Я пригляну за тобою, — кажу я. — Я зрозумію, якшо ти не захочеш підходити заблизько, але я пригляну за тобою.

Я стою над нею ще хвилину, чекаю чи до неї дойде.

— Ну, — нарешті кажу я. — Приємно було познайомитись.

І я починаю йти геть. Коли я добираюся до великої хащі чагарів, я розвертаюся, даю їй ще один шанс. Але вона не помінялася, просто хитається і хитається.

Ну то значить так. Я собі йду, Манчі нехотячи йде за мною, оглядається так часто як може, весь час гавкає моє ім’я.

— Тодде! Тодде! Йдеш, Тодде? Тодде! Не можна йти, Тодде! — Я аж луплю його по гузиці. — Ав, Тодде?

— Я не знаю, Манчі, такшо доста