Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Ми йдемо назад через дерева, туда де земля сухішає, на поляну і вверх на невисоку кручу, де ми їли сніданок і дивилися на прекрасний день і я так прикрасно змитикував про її смерть.

Маленька круча, на якій її торба дотепер лежить на землі.

Ох, срака!

Я секунду дивлюся на неї, і одне тягне за собою інше, нє? Ну тоїсть, мені віднести їй торбу? Просто надіятися шо вона її знайде? Вона опиниться в небезпеці, якшо я так і зроблю? Вона опиниться в небезпеці, якшо я так не зроблю?

Сонце вже високо так піднялося, а небо синє як свіже м’ясо. Я беру руки в боки і широко розглядаюся на всі боки, як роблять чоловіки коли думають. Я дивлюся на горизонт, дивлюся туда звідки ми прийшли, туман уже переважно вигорів і весь болотний ліс зараз покритий сонцем. Із вершини кручі можна бачити всьо, аж туди, де ми тільки почали захожувати свої ноги до знеможіння. Якби було досить ясно, то з потужним бінокльом можна би було побачити всьо аж до міста.

Потужний бінокуль.

Я дивлюся на сумку на землі.

Я тягнуся до неї, коли мені здається я шось чую. Ніби шепіт. Мій Шум кидається і я піднімаюся подивитися, чи то не дівчинка йде за мною, врештірешт. І мені б відцього стало набагато лекше, ніж я хочу признаватися.

Але то не дівчинка. А тоді я знову чую. Шепіт. Більше чим один шепіт. Ніби вітер несе шепіт зі собою.

— Тодде? — каже Манчі, нюхаючи повітря.

Я примружуюся проти сонячного світла, аби дивитися на болото.

Там шо, шось є?

Я хапаю дівчинкову торбу і вишукую в ній бінокуль. Там ціла купа різних ніштяків, але я беру лише бінокуль і дивлюся через нього.

Я бачу лишень болото, вершини болотних дерев, маленькі галявини болотних шматочків води, час відчасу знову появляється ріка. Я прибираю бінокуль від лиця і оглядаю його. На ньому всюди маленькі кнопочки, і я натискаю на пару і розумію, шо все можна зробити ще блищим. Я роблю так пару раз і тепер я точно кажу я чую якийсь шепіт. Точно кажу.

Я нахожу прогалину в болоті, канаву, нахожу залишки корабля, але там нема нічо крім того шо ми лишили. Я дивлюся над бінокльом, думаючи чи я побачив рух. Тоді знову дивлюся через нього, трохи блище до нас, де шарудять дерева.

Але це тільки вітер, нє?

Я дивлюся туда і сюда, тисну кнопки аби приблизити, але постійно вертаюся до тих шарудячих дерев. Я навів бінокуль на типу як відкритий шматок, долину між мною і тими деревами.

Я тримаю бінокуль там.

Я тримаю бінокуль наведений і дивлюся, в животі всьо перевертається від того шо я може чую шепотіння а може і ні.

Я дивлюся.

Поки шарудяче листя не доходить до галявини і я бачу як сам пан мер виїжжає з дерев на коні, ведучи за собою іньших людей, таксамо на конях.

І вони їдуть прямо сюди.

12. Міст

Пан мер. Не просто його синок, а сам пан мер. У свому чистому капелюсі зі своїм чистим лицем і в чистому одязі з блискучими черевиками і прямою спиною. Ми ніколи не бачимо його в Прентісстауні, принаймі останнім часом, принаймі ті, шо не входять до його тісного, маленького кола, але коли ми його вже бачимо, то він завжди так і виглядає, навіть якшо дивитися в бінокуль. Ніби він знає, як дивитися за самим собою, а ти не знаєш.

Я тисну ще на кнопочки, аж доки не опиняюся так блисько, як тільки можна. Їх там п’ять, ні, шість, чоловіки, чиїм голосом я постійно чув як робляться ті дивні вправи у мера вдома. Я — це коло і коло — це я, типу такого. Онде пан Коллінз, пан Мак-Інерні, пан О’Гейр і пан Морґан, всі так само на конях, шо самособою нечасто побачиш, бо коням тяжко виживати в Новому Світі, а мер охороняє свій приватний табун цілою купою чоловіків зі зброєю.

І там є пан, бляха, Прентісс‑молоччий, їде біля свого тата, у нього фінгал там де його вдарив Кілліан. Добре.

Але тоді я розумію шо це значить шо би не сталося на фермі вже очевидно скінчилося. Шо б не сталося з Беном і Кілліаном — то сталося. Я на секунду опускаю бінокуль і глитаю клубок.

Тоді знову прикладаю бінокуль. Група на хвилину зупинилася, вони говорять один до другого, оглядають великий шматок паперу, який має бути набагато кращою мапою ніж у мене, і…

Ой, бляха.

Ой, бляха, та ви стібетеся.

Аарон.

Аарон виходить собі з дерев ззаду них.

Смердючий, дурний, хітливий, блінський, сраний Аарон.

Більшу частину його голови замотано в бинти, але він іде по землі трохи ззаді за мером, махає руками в повітрі, виглядає так, ніби він проповідує навіть коли ніхто не слухає.

ЯК? Як він вижив узагалі? Він шо, бліна, не ПОМИРАЄ?

Це моя вина. Моя дурацька блінська вина. Бо я боягуз. Я слабкий і дурний боягуз і через це Аарон живий і через це він веде мера через, бляха, болото, за нами. Я його не вбив, такшо він уб’є мене.

Мені зле. Я згинаюсь напополам і тримаюся за живіт і трохи стогну. Моя кров шумить так голосно, шо я чую як Манчі трошки відповзає від мене.

— То моя вина, Манчі, — кажу я. — То я зробив.

— Твоя вина, — каже він, збинтежений, він просто повторює то шо я сказав, але в’яблучко, нє?

Я заставляю себе знову подивитися в бінокуль і бачу, як мер кличе Аарона до себе. Поскільки люди почали чути їхні думки, Аарон вважає всіх тварин нечистими і не підходить до них, такшо мер кличе пару разів, але нарешті Аарон підкульгує до нього подивитися на мапу. Він слухає, а мер його шось питає.

А тоді він піднімає погляд.

Дивиться вверх через болотні дерева і небо.

Дивиться аж на вершину горба.

Дивиться просто на мене.

Він не може мене бачити. Ніяк. Хіба нє? Без такого бінокуля, як в дівчинки, і я не бачу такого бінокуля нівкого з них, ніколи не бачив нічо такого в Прентісстауні. Так і є. Він не може мене бачити.

Але він, великий і нещадний, піднімає руку і показує, показує просто на мене, ніби я сижу за столом напроти нього.

Я біжу ще до того, як встигаю шось подумати, біжу вниз із кручі, назад до дівчинки, так швидко як лише можу, тягнуся за спину і дістаю ножа, Манчі на весь голос гавкає в мене в ногах. Я забиваюся в ліс, біжу вниз, оббігаю великий хащ чагарів, а вона дотепер сидить на камені, але принаймі тепер вона дивиться, як я до неї біжу.

— Ходи! — кажу я, хапаючи її за руку. — Треба йти!

Вона сахається від мене, але я її не пускаю.

— Ні! — кричу я. — Треба йти! ВЖЕ!

Вона починає відбиватися кулачками, пару раз попадає мені по лицю.

Але я не відпускаю.

— СЛУХАЙ! — кажу я і відкриваю їй свій Шум.

Вона ще раз мене вдаряє, але тоді вона