Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я беру його і дивлюся туди, куди нам треба йти. Все таке ясне. Земля тягнеться перед нами в зеленім лісі, спускається у рівнини й доли, і знову стає нормальною землею, а не просто багнючою купою болота, і можна бачити, де багнище перетворюється на нормальну річку, яка вирізає глибші і глибші каньони блище до гір. Якшо прислухатися, можна почути, як вона шумить. Я дивлюся і дивлюся, і не бачу ніякого поселеня, але хто знає, шо там за тими поворотами і вихляннями дороги? Хто знає, шо там спереду?
Я дивлюся позаду нас, туда, звідки ми прийшли, але ще достатньо рано, і туман лежить майже на всьому болоті, ховає все, не показує нічого.
— Він очманенний, — кажу я, передаючи їй бінокуль.
Вона кладе його назад до торби і ми ще хвилину стоїмо їдячи.
Ми стоїмо окремо один від другого, бо її тиша мене дотепер хвилює. Я прожовую шматок сухого фрукта і думаю, як воно, не мати Шуму, приїхати звідкись з-без Шуму. Шо це означає? Шо це за місце? Воно чудове? Воно жахливе?
Скажем, ти стоїш на верху пагорба з кимось, хто не має Шуму. Тобі буде здаватися, шо ти там сам? Як поділитися враженями? Взагалі — захочеться ділитися? Ну тоїсть дивіться, от ми стоїмо, я і дівчинка, тікаємо від небезпечності до невідомості, і навколо нас нема Шуму, нема як сказати, про шо думає інший. Хіба так воно має бути?
Я закінчую з фруктом і зминаю пакетик. Вона протягає руку і згрібає смітя назад до своєї торби. Ні слова, нічого, лише мій Шум і велике-величезне ніщо з її боку.
То це так було моїм татові з мамою, як вони тільки приземлилися? Новий Світ зовсім тихий, до того як…
Раптом я дивлюся на дівчинку.
До того, як.
О, ні.
Я такий дурак.
Я такий тупий, бляха, дурак.
У неї нема Шуму. І вона з корабля. Тоїсть вона прийшла з місця, де очевидно нема Шуму, ідіота ти кусок.
Тоїсь вона приземлилась тута і ще не піччепила Шумну заразу.
Тоїсь коли вона піччепить, то зараза зробить з нею то, шо зробила зі всіма жінками.
Вона її вб’є.
Вона її вб’є.
І я дивлюся на неї, і сонце світить, і її очі росплющуються ширше і ширше, поки я про це думаю, і тоді я розумію ще дещо тупе, ще дещо очевидне.
То, шо я не чую від неї ніякого Шуму, ще не означає, шо вона не чує кожніське слово з мого.
11. Книга без відповідей
— Ні! — швидко кажу я. — Не слухай! Це не так! Це не так! Це помилка! Це не так!
Але вона задкує від мене, кидає на землю свій порожній пакетик від фруктових штук, її очі росплющуються ще ширше.
— Ні, не…
Я підхожу до неї, але вона ще швичче відходить назад, її торба падає на землю.
— Це… — кажу я, але шо тута ще скажеш? — Я помиляюся. Я помиляюся. Я думаю про когось другого.
А це найтупіше, шо я можу сказати з усіх варіантів, бо вона ж чує мій Шум, нє? Вона бачить, як я стараюся подумати про шось шо можна сказати, і навіть якшо на виході якась каша, вона сама в ній може розгребтися, та й тим більше, я точно знаю, шо думка не горобець, і тепер її вже не зловиш, раз вона вилетіла.
Срака. Срака ж яка паскудна.
— Срака! — гавкає Манчі.
— Чого ж ти не СКАЗАЛА шо можеш мене чути? — кричу я, незважаючи на то шо вона не сказала ні слова відколи ми зустрілися.
Вона ще відходить назад, піднімаючи руку до лиця аби закрити рота, її очі стріляють в мене знаками питання.
Я пробую придумати шось, будьшо, аби все виправити, але нічо не придумується. Лише Шум смерті і відчаю поверх усього.
Вона повертається і біжить, униз із горба і геть від мене, так швидко як лише може.
От гівно.
— Чекай! — кричу я і вже біжу за нею.
Вона тікає назад дорогою, якою ми прийшли, назад через маленьке поле і зникає в деревах, але я біжу прямо за нею, а Манчі за мною.
— Зупинися! — кричу я їй вдогін. — Зачекай!
Але нашо б їй зупинятися? Звідки б вона мала взяти причину чекати на шось?
Знаєте, вона просто капець яка швидка, коли захоче.
— Манчі! — я кричу і він мене розуміє і кидається за нею. Не то шоб я реально міг її загубити, не більше ніж вона могла б загубити мене. Так само голосно, як мій Шум женеться за нею, так само голосно її тиша біжить переді мною, навіть зараз, навіть знаючи, шо вона помре, вона всеодно німа як могила.
— Чекай! — я кричу, перебираючись через корінь і боляче падаючи на лікті, які віддають біллю в усі болячки, які в мене є на тілі і на лиці, але треба вставати. Треба вставати і рушати за нею. — Блін!
— Тодде! — я чую, як спереду гавкає Манчі, десь де його не видно.
Я трохи призупиняюсь і обхожу велике скопище чагарів і онде вона, сидить на великому плоскому камені, шо стирчить із землі, піттягнула коліна до грудей, хитається туди-сюди, очі широко росплющені, але порожні як завжди.
— Тодде! — знову гавкає Манчі коли бачить мене, тоді підривається на сусідній камінь біля неї і починає її обнюхувати.
— Лиши її, Манчі, — кажу я, але він не лишає. Він принюхується до її лиця, раз чи два лизькає, тоді сідає біля неї і спирається на її бік, а вона далі хитається.
— Слухай, — кажу я їй, переводячи подих і знаючи, шо я не знаю, шо казати далі. — Слухай, — знову кажу я, і більше нема шо казати.
Я просто стою і віддихуюся, нічо не кажу, а вона сидить собі, хитається, аж поки мені самому нічо не лишається, крім як сісти біля неї на камені, на якійсь віцтані, певно, з міркуванів поваги і беспеки, такшо так я і роблю. Вона хитається, а я сижу і думаю шо робити.
Так-от минає добрих пару хвилин, добрих пару хвилин, які ми мали би йти, бо болото і день тепер зі всіх боків.
Тоді нарешті в мене є іньша думка.
— Я може не правий, — кажу я, тільки встигаю подумати. — Я можу помилятися, розумієш? — я повертаюся до неї і починаю говорити швичче: — Мені брехали про всьо на світі, можеш обдивитися мій Шум якшо хочеш переконатися, шо це правда, — я стаю і говорю швичче: — Не мало бути ще одного поселеня. Прентісстаун мав бути одним на всій цій дурацькій планеті. Але ж є інше місце на мапі! Такшо може…
І я думаю, і я думаю, і я думаю.
— Може та зараза була тільки у Прентісстауні. І якшо ти не була в місті, то ти, може, в беспеці. Може, з тобою все добре. Бо я стопудово не чую від тебе нічого похожого на Шум і ти не виглядаєш хвора. Такшо може ти в порядку.
Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.