Читати книгу - "Бар «Когут»"

— Спробуйте там.

— Щиро дякую.

Вони чвалали широким коридором, відшукуючи хоч якісь ознаки того, що вказувало б на порядок відвідування. Оскільки це був федеральний об’єкт, усюди сновигали службовці — всі в одностроях, але в різних: кремезні молодики походжали з пістолетами на ременях і з виразними літерами «ІМП» на спинах курток; клерки — в білих сорочках із краватками й золотистими жетонами, прикріпленими до кишень; полісмени взагалі скидалися на якихось помічників окружного шерифа.

Друзі підійшли до конторки, за якою розмістилися три дами. Одна заповнювала папери, в той час, як інші насолоджувалися їжею.

— Перепрошую,— сказала Зола.— Я тут побачитись із батьками.

— А хто ваші батьки? — запитала та, що з паперами.

— Маал. Батько — Абду, мати — Фанта. Ма-ал: ем, а, а, ел.

— Звідки вони?

— Загалом із Нью-Джерсі, хоча за походженням із Сенегалу. Їх забрали вчора.

— А, так вони утримувані?

Марк прикусив язика, щоб не бовкнути: «Авжеж вони утримувані. Інакше, що б ми тут робили?» Але він тільки глянув на Тодда і нічого не сказав.

— Так, саме так, — ввічливо відповіла Зола.

— Маєте дозвіл?

— Узагалі-то, ні, але ми їхали дві години, аби з ними побачитися.

Перша похитала головою, в той час, як друга, відклавши тістечко, застукотіла по клавішах. Третя, біла, старша за інших, сказала:

— Вони ще не оформлені.

Це, вочевидь, означало, що розмовляти більше нема про що.

— Ну так оформіть.

— Ми про це подбаємо, зрозуміло? — сказала перша.— Але, боюся, ви не зможете з ними побачитися, доки вони не оформлені.

— Ви жартуєте?

— Мені шкода, — сказала та без тіні співчуття.

— А хіба можна їх утримувати, якщо вони не оформлені? — напосідала Зола.

Перша, чорношкіра жінка середнього віку, презирливо посміхнулася Золі, мовляв, знай своє місце.

— У нас тут свої правила, — відрізала вона.

Марк і Тодд підступили до конторки. Тодд був у джинсах, кедах і старій шкіряній куртці. Марк був одягнений трохи солідніше для такого випадку: брюки кольору хакі, високі черевики й тепла куртка-безрукавка. Тодд кивнув Маркові, той подався вперед і гучно сказав:

— Послухайте, я її повірений, зрозуміло? Вона — американська громадянка і має право побачитися зі своєю сім’єю. Заради цього ми їхали сюди дві години, і не треба нам перешкоджати. Її батьків і брата забрали учора, аби відправити до Африки. Можливо, вона більше ніколи їх не побачить.

Третя службовка припинила їсти. Друга — стукати по клавішах. Перша відсахнулася й видушила із себе:

— Боюся, вам доведеться зустрітися з інспектором.

— Чудово! — заволав Марк. — Кличте його сюди!

Суперечка привернула увагу двох імпівців. Один із них, Гібсон, запитав:

— Якісь проблеми?

— Ясна холера проблеми! — гримнув на нього Марк.— Моя клієнтка приїхала з Вашингтона, округ Колумбія, побачитися з рідними, можливо, востаннє в житті, перед тим, як їх депортують до Сенегалу. А нам тут кажуть, що вона не може з ними побачитися через якусь там канцелярську тяганину.

Імпівці подивилися на трьох службовок. Перша сказала:

— Ви знаєте правила. До неоформлених допуску немає.

Ґібсон знову повернувся до Марка:

— Отже, ви чули. Правила є правила.

— Я можу зустрітися з інспектором? — вимогливо запитав Марк.

— Ви можете припинити кричати, ось що ви можете,— Ґібсон підступив ближче, готовий застосувати силу. На допомогу своїм підтятися ще двоє імпівців.

— Просто дайте мені поговорити з інспектором, — наполягав Марк.

— Мені не подобається ваше ставлення, — сказав Ґібсон.

— А мені ваше. І взагалі, яким боком тут ставлення? Чому ви не дозволяєте моїй клієнтці зустрітися з рідними? Казна-що! Адже їх депортують! Можливо, вона більше ніколи їх не побачить!

— Те, що їх депортують, — рішення судді. Якщо вам щось не подобається, йдіть до судді.

— А от тепер, коли ви згадали суддю, ви будете грати за моїми правилами. І перше, що я зроблю завтра вранці, це подам на вас позов до федерального суду. Як там вас звати? Ґібсон? — Марк ступив ближче й глянув на його нагрудний знак:

— М. Ґібсон. Дозвольте запитати, як розшифровується М.?

— Морріс.

— Отже, Морріс Ґібсон. Занотуй, Тодде.

Тодд вийняв ручку й схопив з конторки аркуш паперу.

Марк подивився на іншого імпівця і спитав:

— А вас як звати?

— А навіщо вам моє ім’я?— озвався той із зухвалою посмішкою.

— Для судового процесу, шановний. Щоб вас засудити, мені потрібно знати ваше ім’я.

— Джеррі Данлеп.

Марк дзиґою повернувся й націлився на трьох службовок, що всі як одна немов скам’яніли.

— Ваше ім’я? — гаркнув він першій.

Та мигцем глянула вниз, на жетон, прикріплений до лівої кишені, немов хотіла пересвідчитися, і сказала:

— Філліс Браун.

Тодд занотував.

— Ваше? — звернувся Марк до другої.

— Деббі Аккенберґ.

— Будь ласка, по буквах, — попрохав Тодд.

Коли та закінчила, Марк подивився на третю:

— Ваше?

Страшенно хвилюючись, та ледь чутно промовила:

— Керол Мотт.

Марк обернувся і помітив ще чотирьох імпівців, які спостерігали за тим, що відбувалось.

— Якщо хтось із вас, хлопці, бажає наразі щось вдіяти, знайте: передусім завтра вранці я подам позов у федеральний суд. І кожному з вас вкрай знадобиться негайно найняти хоча б одного адвоката. А я зроблю все, аби цей судовий процес затягнувся щонайменше на два роки. Є охочі?

Четверо імпівців злагоджено відступили.

Із-за рогу вискочив чоловік у костюмі й розлючено гаркнув:

— Що тут у біса коїться?

Марк підступив до нього й гучно спитав:

— Я переписую імена для федерального судового процесу. Це ви інспектор?

— Я, — гордовито підтвердив той.

— Чудово. А звати як?

— Та хто ви в біса такий?

— Марк Фрейжер з вашингтонської юридичної фірми «Несе Скелтон». Я повірений Золи Маал, ось цієї пані. Ми приїхали з Вашингтона, аби зустрітися з її рідними. Вона громадянка Сполучених Штатів і має право на побачення перед тим, як їх депортують. Ваше ім’я, будь ласка.

— Джордж Макілвейн.

— Дякую. Найголовніший тут ви?

— Я.

Тодд досі занотовував імена. Марк рвучко вийняв телефон і потицяв у нього пальцем, набираючи неіснуючий номер. Люто вирячившись на Макілвейна, він сказав у слухавку:

— Алло, Келлі, це Марк. Негайно дай мені Кінсі з відділу судочинства. Скажи, невідкладна справа. — Пауза. — Та мені байдуже,