Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

з іншого боку, воно було таким завжди. Він не хотів показувати їй, що від самого слова «сукіякі» його настрій миттєво поліпшувався. Він не був настільки відвертим. То був Фусагі до хвороби Альцгеймера. Когтаке дорожила навіть його насупленим обличчям. Повернення в минуле сповнило її серце справдешнім щастям. Однак вона помилялася.

— Ох, я зрозумів… Я знаю, що відбувається… — похмуро озвався Фусагі. Він залишив барну стійку й зупинився навпроти Когтаке.

— Гм?! Ти про що? — запитала вона й подивилася на загрозливу постать Фусагі, який прикипів до неї поглядом. — Що… що сталося? — вигукнула вона. Когтаке ще ніколи не бачила такого Фусагі.

— Ти з майбутнього… хіба ні?

— Що? — Фусагі тільки-но сказав божевільну річ, а втім, він не помилявся — вона справді повернулася з майбутнього.

— Ем-м… Послухай… — Когтаке прочісувала свій мозок, силкуючись пригадати правило, яке попереджало б, що, повернувшись у минуле, не можна розповідати, що ви з майбутнього. Але такого правила не існувало.

— Послухай, я можу пояснити…

— Мені здалося дивним, що ти сидиш на тому стільці.

— Так… ну…

— Отже, це означає, що ти знаєш про мою хворобу.

Когтаке відчула, як її серце знову скажено загупало в грудях. Вона думала, що повернулася в той час, коли Фусагі ще не спіткала хвороба, але помилилася. Фусагі, який стояв перед нею, знав про свою недугу.

З його одягу було зрозуміло, що надворі літо. Отже, вона повернулася на два роки назад. У те літо два роки тому, коли Фусагі почав забувати дорогу додому й вона помітила перші симптоми його хвороби. На рік повернутися не могла, бо тоді їхня розмова була б плутаною та беззмістовною.

Жінка думала, що повернулася на три роки, а насправді потрапила в той день, який точно відповідав її уявній картині: той день, коли Фусагі ще пам’ятав її… той день, коли він хотів віддати їй листа… той день, коли він узяв листа із собою до кафе… Вона не повернулася на три роки лише тому, що тоді Фусагі ще не написав свого листа.

Якщо він написав листа, коли вже знав про свою хворобу, то, Когтаке була переконана, це ніяк не могло бути романтичне послання. Зрештою, Фусагі, який стояв перед нею, знав про свою хворобу, тож, найпевніше, у листі він розповідав саме про неї. А те, як він злякався, коли Когтаке заговорила про листа, лише підтверджувало її припущення.

— Ти знаєш, еге ж? — не вгавав Фусагі, вимагаючи від неї відповіді.

Когтаке не могла йому брехати.

Вона мовчки кивнула.

— Он як… — знесилено пробурмотів Фусагі.

Когтаке опанувала себе. «Гаразд, ніякі мої дії однаково не змінять теперішнього. Але я можу засмутити Фусагі… Я ніколи не верталася б у минуле, якби знала, що таке станеться. Мені так соромно, що я настільки зациклилася на тій думці про романтичне послання». Когтаке щиро жалкувала про своє повернення в минуле. Та в неї не було часу картати себе. Фусагі знову змовк.

— Любий… — несподівано звернулася вона до пригніченого Фусагі.

Жінка ніколи не бачила його в такому стані. Її серце ледь не розривалося. Раптом Фусагі відвернувся від неї й рушив до барної стійки. Узяв свою чорну теку і, діставши з неї коричневий конверт, повернувся до Когтаке. На його обличчі не було ані гніву, ані розчарування. Він радше видався їй геть зніяковілим.

Фусагі озвався тихим гортанним голосом, і Когтаке ледве його чула.

— «Ти» з цього часу не знаєш про мою хворобу…

«Це йому лише так здається. Але”я“уже знаю чи скоро дізнаюся».

— Я просто не знаю, як тобі сказати…

Фусагі простягнув їй коричневого конверта. Отже, у цьому листі він хотів розказати їй про свою хворобу.

«Але мені нема потреби його читати… Я й так знаю. Було б доцільніше віддати мені його в минулому. Тій мені, якій Фусагі так і не зміг його віддати… Утім, якщо він не може віддати листа тій мені, то, гадаю, нічого страшного, якщо його отримаю ця я. Якщо вже так склалися обставини…»

Когтаке вирішила повертатися, доки не трапилося ще чогось. Вона не хотіла говорити про його хворобу. Бракувало ще, щоб Фусагі запитав про свій стан у майбутньому. Якщо він запитає про перебіг хвороби, хтозна, як на нього вплинуть приголомшливі новини. Вона подумала, що краще повернутися, доки Фусагі нічого не запитав. Настав час вирушати в теперішнє…

Кава вже вистигла настільки, що вона могла випити її всю за один ковток.

— Не можна, щоб кава охолола… — сказала Когтаке й піднесла чашку до вуст.

— То я забув… я… забув тебе? — опустивши голову, пробурмотів Фусагі.

Його слова вибили їй землю з-під ніг. Вона навіть забула, навіщо піднесла до рота чашку кави.

«Забув мене?..»

Когтаке стривожено поглянула на Фусагі. Лише тепер помітила, який нещасний у нього був вигляд. Вона й гадки не мала, що він колись виглядатиме таким пригніченим. Розгубивши всі слова, жінка більше не могла дивитися йому у вічі й опустила голову.

— …

Промовчавши, Когтаке дала ствердну відповідь на його запитання.

Фусагі спостерігав за її безпорадністю.

— Он воно що… Цього я й боявся… — сумно пробурмотів він. І опустив голову так низько, що його шия, здавалося, от-от зламається.

Очі Когтаке налилися сльозами. Коли йому діагностували хворобу Альцгеймера, він щодня потерпав від страху втратити пам’ять. А вона, його дружина, навіть не помічала, що він носив у собі ці болісні думки й почуття. Коли довідався, що вона повернулася з майбутнього, найперше, про що хотів дізнатися, — чи забув її, свою дружину. Це відкриття водночас утішило й засмутило Когтаке.

А ще воно додало їй сил зазирнути у вічі Фусагі своїми заплаканими очима. Вона широко посміхнулася, щоб її сльози здавалися йому сльозами щастя.

— А знаєш, невдовзі тобі стане краще.

«Я медсестра і знаю, коли треба бути сильною».

— Насправді ти з майбутнього сам розказав мені…

«Я можу казати що завгодно, теперішнє однаково не зміниться».

— …що, бувало, страх долав тебе…

«Яка різниця, чи правду я кажу? Якщо я можу хоч трішки його заспокоїти, нехай навіть ненадовго, я маю це зробити…»

Когтаке несамовито бажала, щоб він повірив у її брехню. Вона все за це віддала б. У горлі застряг клубок. Її щоками котилися сльози. Та вона й далі щасливо посміхалася.

— Усе буде гаразд…

«Усе буде гаразд!»

— Тобі стане краще…

«Тобі стане краще!»

— Не хвилюйся…

«Ти видужаєш… Справді!»

У кожне слово, яке промовляла до Фусагі, жінка вкладала всю свою силу. Вона не сприймала це за брехню. Навіть якщо Фусагі забув її… Навіть якщо її слова не змінять теперішнього. Він дивився їй прямісінько в очі, а Когтаке не зводила погляду з нього, не