Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Когтаке нерухомо сиділа на своєму стільці. Фусагі застиг біля входу, міряючи її здивованим поглядом.

— Привіт… — почала Когтаке.

Вона й гадки не мала, з чого почати розмову, задля якої вона повернулася. Раніше Фусагі ніколи так на неї не дивився. Ані тоді, коли вони познайомилися, ані тим паче після їхнього одруження. Вона почувалася водночас утішено й ніяково.

Видобувала з пам’яті нечіткий спогад трирічної давнини, але не знала, як перевірити, чи й справді повернулася на три роки в минуле. Може, вона не змогла сформувати потрібний образ, через якусь помилку спрацювала тільки частина з трійкою й вона, скажімо, повернулася лише на три дні? Саме коли вона заглибилася в роздуми про свою неоднозначну уяву…

— Ох, привіт… Не очікував тебе тут побачити, — буденно пробурмотів Фусагі.

Він говорив так само, як до хвороби. Був таким, яким вона його уявила. Ні, таким, яким вона його пам’ятала.

— Я чекав удома, але ти все не приходила… — додав він.

Аж ось відвів погляд. Нервово прокашлявся й насупився, ніби його щось непокоїло.

— То це справді ти?

— Гм?

— Ти знаєш, хто я?

— Що?

Фусагі спантеличено дивився на Когтаке.

Але жінка, звісно ж, не глузувала з нього. Вона мала якось пересвідчитися. Жодних сумнівів у тому, що вона повернулася в минуле, не залишилося. Але в який саме момент вона потрапила? До того, як у Фусагі з’явилися симптоми хвороби Альцгеймера? Чи після?

— Просто назви моє ім’я, — сказала вона.

— Може, досить уже оцих твоїх жартів? — роздратовано кинув він.

Хоча він не відповів на її запитання, Когтаке полегшено посміхнулася.

— Ні… Усе гаразд… — Вона легенько похитала головою.

Цей короткий діалог розповів жінці те, що вона хотіла знати.

Вона точно повернулася в минуле. Фусагі, який стояв перед нею, був тим Фусагі, якого вона знала ще до того, як він утратив пам’ять. Якщо уява їй не зраджувала, вона зустріла Фусагі трирічної давнини. Когтаке всміхалася, знічев’я помішуючи свою каву. Фусагі спостерігав за її незвичною поведінкою.

— Ти сьогодні якось дивно поводишся, — сказав він, роззираючись, мовби щойно збагнув, що в кафе більше нікого немає. — Негаре, ти тут? — гукнув він на кухню.

Ніхто не відповів, і Фусагі обійшов барну стійку, шльопаючи своїми в’єтнамками. Зазирнув до затильної кімнати, але там теж нікого не було.

— Дивно… Нікого немає, — буркнув він і сів біля барної стійки на найдальшому від Когтаке стільці.

Когтаке навмисне кашлянула, аби привернути його увагу. Він зміряв її знудженим поглядом.

— Що таке?

— Чого ти сидиш там?

— А що не так? Хіба я комусь заважаю?

— Чому б тобі не сісти тут?

— …

— Тут…

Когтаке постукала об поверхню столика, запрошуючи його сісти на вільний стілець навпроти. Але Фусагі відмахнувся від неї.

— Ні… Мені й тут добре, — сказав він.

— Ох, ну чого ти?.. — невдоволено почала вона.

— Щоб таке зріле подружжя, як ми, сиділо разом за одним столиком… Облиш, — дещо роздратовано відказав Фусагі.

Зморшка між його бровами поглибшала. Він не погоджувався на її пропозицію, та вона знала: коли Фусагі отак супиться, це свідчить аж ніяк не про його невдоволення. Навпаки, таке траплялося, коли він був у доброму гуморі.

Когтаке чудово знала, що так він приховував своє збентеження.

— Твоя правда… Ми таки подружжя… — з посмішкою погодилася вона. Когтаке дуже зраділа, коли Фусагі назвав їх подружжям.

— Пхе!.. Не треба аж так тішитися…

Усе, що казав Фусагі, викликало в неї ностальгію… і щастя. Когтаке машинально відпила трохи кави.

— Ого, — вирвалося в неї, коли вона відчула, наскільки та вже охолола.

Ураз жінка усвідомила, як мало часу залишилося. Вона мала зробити те, що задумала, доки кава зовсім не вистигла.

— Послухай, я маю тебе дещо запитати.

— Що?.. Щось сталося?

— Може, ти хотів щось… щось мені віддати?

Серце Когтаке шалено стукотіло. Якщо Фусагі написав того листа до хвороби, то цілком могло б бути й романтичне послання. «Абсолютно неможливо… — переконувала вона себе. — Але що, коли й справді…» Тієї миті вона понад усе на світі хотіла прочитати листа, виправдовуючи себе правилом, що незалежно від її дій теперішнє не зміниться.

— Що?

— Приблизно такого розміру… — Когтаке пальцями зобразила в повітрі розмір конверта так, як їй показувала Казу.

Від такої прямолінійності Когтаке вираз обличчя Фусагі зробився спантеличено-занепокоєним. Закам’янівши, він дивився на неї широко розплющеними очима.

«Я все зіпсувала», — подумала Когтаке, побачивши вираз його обличчя. Вона пригадала подібний випадок, що трапився невдовзі після їхнього весілля.

До дня народження Когтаке Фусагі підготував для неї подарунок. Напередодні вона випадково побачила його серед речей Фусагі. Раніше жінка ніколи не отримувала від нього подарунків, тому страшенно тішилася цим першим. У день її народження, коли Фусагі повернувся з роботи, Когтаке з таким захватом чекала на його подарунок, що запитала: «Сьогодні ти маєш для мене щось особливе?» Почувши це, Фусагі певний час мовчав, а потім сказав: «Ні, нічого особливого». Наступного дня вона знайшла свій подарунок у смітнику. То була бузкова хустинка.

Когтаке відчула, що припустилася тої самої помилки, що й минулого разу. Фусагі терпіти не міг, коли йому казали зробити те, що він і сам запланував. Тому Когтаке боялася, що Фусагі, навіть маючи із собою листа, тепер ніколи не віддасть його їй — тим паче, якщо то романтичне послання. Вона шкодувала про свою прямоту ще й тому, що мала обмаль часу. Фусагі залишався стривоженим. Когтаке посміхнулася йому.

— Вибач, будь ласка. Я нічого такого не мала на увазі. Забудь про це, — сказала вона безтурботно.

Відтак, щоб остаточно переконати, що для неї це не має великого значення, Когтаке завела буденну бесіду.

— Слухай, я тут подумала… Чом би нам сьогодні не посмакувати сукіякі[15]?

То була улюблена страва Фусагі. Настрій у нього, схоже, був кепський, але вона зазвичай поліпшувала його.

Когтаке повільно потягнулася до своєї чашки й на дотик перевірила температуру кави. Ще не зовсім охолола. У неї ще був час. Когтаке вирішила, що насолоджуватиметься кожною секундою з тих, що їй залишилося провести з Фусагі. Вона хотіла бодай на цей час забути про романтичного листа. Вочевидь, Фусагі справді написав їй листа. Якби це було не так, він відразу різко кинув би їй щось на кшталт: «Про що це ти, до біса, говориш?» Якщо вона залишить усе як є, він викине листа. Тому Когтаке вирішила якось змінити настрій Фусагі, аби не повторилося те, що сталося в її день народження.

Вона поглянула на Фусагі. Його обличчя залишалося серйозним. Та,