Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Брат Ґай обережно відсторонив його і провів нас через інші двері, знову в ніч. Перед нами відкрилася рівнина, усіяна надгробками. Де-не-де виднілися примарні білі фігури, у яких я впізнав сімейні склепи. Брат Ґай підняв каптур свого габіту від снігу, який зараз густо сипав.

— Мусите пробачити брату Септимусу, — сказав Ґай. — Він бідолашний дурник.

— Не дивно, що його болить нога, — зауважив Марк. — Витримуючи всю цю вагу.

— Монахи щодня годинами вистоюють у холодній церкві, дорогий Марку, товстий шар жиру не є шкідливим для здоров’я. Але стояння спричиняє варикозні виразки. Життя не таке легке. І бідолашному Септимусу не вистачає розуму, щоб перестати об’їдатися.

Я затремтів.

— Не та погода, щоб розмовляти на вулиці.

Піднявши лампу вгору, брат Ґай повів нас поміж надгробками. Я запитав його, чи були двері замкнені, коли він того ранку увійшов на кухню.

— Так, — відповів він. — Я зайшов через двері з монастирського двору, які завжди зачинені на ніч, а потім — через короткий коридор, що веде до кухні. Кухня не зачинена, бо єдиний вхід — через коридор. Я відчинив двері і враз послизнувся, ледь не впавши. Поставив лампу, а тоді побачив це безголове тіло.

— Доктор Ґудгепс сказав, що він теж послизнувся. Тож кров була рідкою?

Брат Ґай задумався.

— Так, вона ще не застигла.

— Отже, злочин не міг бути скоєний набагато раніше?

— Ні, не міг.

— І ви нікого не бачили по дорозі на кухню?

— Ні.

Мені було приємно відчувати, що моя голова знову працює, мій розум мчить уперед.

— Той, хто вбив Синґлтона, сам був би в крові. Він мав би закривавлений одяг, залишив би криваві сліди.

— Я нічого такого не бачив. Але, зізнаюся, і не думав роздивлятися, просто був шокований. Пізніше, звичайно, коли всіх у монастирі розбудили, скрізь були криваві сліди тих, хто заходив на кухню.

Я хвилю подумав.

— І тоді вбивця, можливо, пішов до церкви, осквернив вівтар і викрав реліквію. Чи ви, чи хтось інший помічали сліди крові на шляху через внутрішній двір до церкви або всередині церкви?

Брат Ґай кинув на мене похмурий погляд.

— Уся церква була залита кров’ю. Ми подумали, що це кров того принесеного в жертву півня. Щодо двору, то ще до світанку почався дощ, який ішов цілий день. Він змив усі сліди.

— І що ви зробили після того, як знайшли тіло?

— Пішов прямо до абата, звісно ж. Ось ми і тут.

Він привів нас до найбільшого зі склепів — будівлі на невеликому підвищенні з поширеного жовтого вапняку. Склеп мав міцні дерев’яні двері, достатньо широкі для труни. Я кліпнув, щоб струсити сніжинку з вії.

— Ну зробімо це якнайшвидше.

Він дістав ключ, і я глибоко вдихнув, подумки благаючи Бога зміцнити мій слабкий шлунок.

Нам довелося нахилитися, щоб увійти в низьке побілене приміщення. У склепі було страшенно холодно, вітер пробивався крізь маленьке заґратоване віконце. У повітрі відчувався слабкий нудотний припах, характерний для всіх склепів.

У тьмяному світлі лампи, яку тримав брат Ґай, я побачив, що вздовж стін стоять кам’яні саркофаги, на кришках вирізьблені фігури мертвих, долоні складені в жестах благання. Більшість чоловіків були зображені в обладунках минулих століть. Брат Ґай відклав свою лампу і склав руки, засунувши долоні в довгі рукави свого габіту, щоб зігрітися.

— Склеп родини Фіцх’ю, — сказав він. — Саме ця сім’я заснувала монастир і тут була похована аж до останнього члена, який загинув у громадянській війні минулого століття.

Тишу раптом порушив гучний металевий дзвін. Я мимоволі підскочив, і брат Ґай також, його очі широко розплющилися на темному обличчі. Я обернувся і побачив, як Марк нахилився, щоб підняти з кам’яної підлоги абатові ключі.

— Вибачте, сер, — пробурмотів він. — Я думав, що вони міцно прив’язані.

— Божа смерть! — гаркнув я. — Незграба!

Ноги мої тремтіли.

У центрі кімнати стояв великий металевий канделябр, заповнений товстими свічками. Брат Ґай запалив їх від своєї лампи, і жовте сяйво розлилося кімнатою. Він провів нас до саркофага з голою кам’яною кришкою, без напису.

— Ця могила — єдина без постійного мешканця і відтепер ніколи його не матиме. Останній спадкоємець чоловічої статі загинув у Босворті разом із королем Річардом III. — Він сумно всміхнувся. — Sic transit gloria mundi.

— І Синґлтона там поклали? — запитав я.

Він кивнув.

— Він уже лежить чотири дні, але в холоді мав би зберегтися.

Я ще раз глибоко вдихнув.

— Знімімо кришку. Марку, допоможи йому.

Марк і брат Ґай натужилися, щоб зсунути важку кам’яну кришку на сусідній надгробок. Спершу вона опиралася їхнім зусиллям, а тоді різко зісковзнула. Відразу приміщення наповнилося нудотним запахом. Марк відступив на крок, його ніс зморщився від огиди.

— Не дуже зберігся, — пробурмотів він.

Брат Ґай зазирнув усередину, перехрестившись. Я ступив уперед, ухопившись за край саркофага. Тіло було загорнуте в білу вовняну тканину; виднілися лише ікри й стопи, білі, як алебастр, нігті — довгі й жовті. На іншому кінці покривала з шиї витекла кров, а під головою, що лежала біля тіла, була калюжа темнішої крові.

Я задивився на обличчя Робіна Синґлтона, з яким колись перетнувся у залі суду. Він був худим чоловіком років тридцяти, з чорним волоссям і довгим носом. Я зауважив темну щетину на білих щоках і від вигляду цієї голови, покладеної на закривавлений камінь замість шиї, відчув, що мій живіт скрутило. Рот був ледь розтулений, кінчики зубів виднілися під губами. Темно-блакитні очі були широко розплющені, затягнуті смертною плівкою. Я помітив, як крихітна чорна комаха вилізла з-під однієї повіки, поповзла очним яблуком і сховалася під другою повікою. Ковтаючи, я повернувся і підійшов до маленького заґратованого віконця, глибоко вдихнув холодне нічне повітря. Поборовши жовч, змусив іншу частину свого мозку впорядкувати побачене. І почув, як Марк підійшов до мене.

— З вами все гаразд, сер?

— Звичайно.

Обернувшись, я побачив, що брат Ґай стоїть, склавши руки, цілком спокійний, і задумливо дивиться на мене. Сам Марк трохи зблід, але перехрестився і знову поглянув на цю жахливу голову.

— Ну, Марку, що ти скажеш про те, як помер той чоловік? — гукнув я.

Він похитав головою.

— Те, що ми чули раніше, — йому знесли голову з плечей.

— Я і не думав, що він помер від лихоманки. Та чи можемо ми зробити ще якісь висновки з того, що бачимо? Для початку припускаю, що нападник був принаймні середнього зросту.

Брат Ґай зацікавлено глянув на мене.

— З чого ви робите такий висновок?

— Ну, по-перше, Синґлтон був досить високим чоловіком.

— Без голови про це