Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Я зустрічався з ним у суді. Пригадую, мені доводилося вивернути шию, щоб поглянути на нього. — Змусив себе підійти і знову подивитися на голову. — І бачите, як шия розрізана прямо впоперек. Вона лежить ідеально рівно на камені. Якби він і його нападник стояли під час нападу, що здається найімовірнішим, нижча людина мала б завдати удару вгору під кутом, і шия не була б відрубана прямо наскрізь.

Брат Ґай кивнув.

— Це правда. Клянуся Богородицею, сер, у вас око лікаря.

— Дякую. Хоча я не хотів би марнувати свій час на перегляд таких речей. Але я вже бачив, як відрубують голову. Пам’ятаю… — я підшуковував слово, — механіку цього дійства. — Лікар уперся в мене запитальним поглядом, а я стиснув долоні, впиваючись у них нігтями. І пригадав той день, який усім серцем прагнув забути. — Якщо говорити про такі речі, погляньте, який чистий удар, голова відрізана одним махом. Таке важко зробити, навіть якщо хтось лежить, поклавши шию на колоду.

Марк знову подивився на голову, що лежала збоку, і ще раз кивнув.

— Ага. Сокирами важко орудувати. Мені розповідали, що шию Томаса Мора довелося відрубувати кількома ударами. Але що, якби він нахилився? Наприклад, підняти щось із підлоги? Чи, можливо, його змусили нахилитися?

Я хвилю подумав.

— Так. Слушне зауваження. Проте якби він був зігнутий, коли загинув, то тіло було б зігнутим, коли його знайшли. Брат Ґай мусить пам’ятати.

Я глянув на нього запитально.

— Він лежав прямо, — задумливо сказав лікар. — Те, як важко відрубати комусь голову таким способом, у всіх нас на думці. Ви цього не зробите за допомогою кухонного приладдя, навіть найбільшого ножа. Ось чому деякі брати бояться, що тут вдавалися до чаклунства.

— Але яка зброя може відрізати голову людині, що стоїть прямо? — запитав я. — Припускаю, що це не сокира, її лезо занадто товсте. Тут знадобиться дуже гостре ріжуче лезо, як у меча. Насправді нічого іншого, крім меча, я не можу придумати. Що скажеш, Марку? Ти в нас володієш мечем.

— Думаю, ви маєте рацію. — Він видав різкий смішок. — Тільки королівські особи і знать мають право бути страченими за допомогою меча.

— Саме тому, що гостре лезо меча забезпечує швидкий кінець.

— Як Анні Болейн, — додав Марк.

Брат Ґай перехрестився.

— Відьомська королева, — тихо сказав він.

— Саме це спало мені на думку, — тихо сказав я.

— Одного разу я бачив, як відрубують голову. Голову Анни Болейн.

Розділ восьмий

Ми чекали надворі, поки брат Ґай замкне склеп. Пішов густий сніг, лапаті пластівці кружляли в повітрі. Землю вже вкрила біла пелена.

— Нам пощастило, що такий снігопад не застав нас у дорозі, — сказав Марк.

— Якщо він не припиниться, нам буде важко повернутися. Можливо, доведеться плисти морем.

Брат Ґай приєднався до нас. Він серйозно глянув на мене.

— Сер, ми хотіли б завтра поховати бідолашного комісара Синґлтона. Це заспокоїть братію… і дозволить його душі віднайти спокій.

— Де ви його поховаєте? Тут? У нього не було сім’ї.

— На мирському кладовищі. Якщо ви дозволите.

Я кивнув.

— Дуже добре. Я достатньо побачив, це видовище дуже чітко закарбувалося в моїй свідомості.

— Ви зробили важливі висновки, сер.

— Це лише припущення.

Стоячи поруч із братом Ґаєм, я відчув слабкий запах, схожий на сандалове дерево. Він, безперечно, пахнув краще, ніж його братія.

— Я скажу абатові, що можна почати приготування до похорону, — сказав він полегшено.

Пролунав церковний дзвін, від чого я здригнувся.

— Ніколи не чув такого гучного дзвону. Я раніше звернув на це увагу.

— Дзвони насправді занадто великі для вежі. Але в них цікава історія. Спочатку вони висіли в стародавньому соборі Тулузи.

— Навіщо їх сюди перевезли?

— Вони прийшли до нас кружним шляхом. Вісімсот років тому собор був зруйнований під час арабського набігу, а дзвони взяли як трофей. Їх знайшли в Саламанці, в Іспанії, коли це місто було відвойовано для Христа, і подарували монастирю в Скарнсі в час його заснування.

— Я все-таки думаю, що вам краще пасували б дзвони меншого розміру.

— Ми вже звикли до них.

— А я сумніваюсь, що звикну.

Сумна усмішка промайнула на його обличчі.

— Мусите звинувачувати моїх арабських предків.

Ми дійшли до монастирського двора якраз тоді, коли монахи процесією виходили з церкви. Це видовище справило враження, яке ясно збереглося в пам’яті на всі роки: майже тридцять бенедиктинців у чорних габітах ішли подвійним рядом по старому кам’яному двору, каптури підняті, а руки заховані в широких рукавах, щоб захиститися від снігу, який падав тихою завісою, вкриваючи їх на ходу. Вся сцена освітлена з вікон церкви. Це була гарна картина, і, собі на диво, я був зворушений.

Брат Ґай відвів нас до нашої кімнати, пообіцявши незабаром підійти і провести до трапезної. Ми струсили сніг із плащів, тоді Марк витягнув своє ліжко й опустився на нього.

— Як, на вашу думку, мечник убив Синґлтона, сер? Чекав на нього і вдарив ззаду?

Я почав розпаковувати свою торбу, сортувати папери і книги.

— Можливо. Але що робив Синґлтон о четвертій ранку на кухні?

— Можливо, він зібрався зустріти там монаха, про якого розповів воротарю?

— Так, це найімовірніше пояснення. Хтось домовився зустрітися із Синґлтоном на кухні, можливо, пообіцявши якусь інформацію, і вбив його. Радше стратив його. Уся справа має відтінок страти. Звісно, було б набагато легше просто вдарити його ножем у спину.

— На вигляд він здавався сильним чоловіком, — зауважив Марк. — Хоча це було важко сказати, коли його голова стояла на підлозі того склепу.

Він розсміявся, трохи різко, і я зрозумів, що його також вразило це видовище.

— Робін Синґлтон був із тих юристів, до яких я відчуваю огиду. Він знав мало законів, і ті — поверхово. Пробивався шляхом залякувань і обману, доповнюючи золотом, яке в потрібний момент вкладалося в потрібну руку. Але він не заслужив такої жахливої смерті.

— Я забув, що торік ви були на страті королеви Анни Болейн, сер, — сказав Марк.

— Хотів би і я забути.

— Принаймні це підказало вам деякі ідеї.

Я сумно кивнув, а тоді криво посміхнувся.

— Пригадую, коли я тільки-но вступив до Академії адвокатів, у нас був учитель, сержант Гемптон. Навчав нас збирати докази. То він любив казати: «Які обставини є найважливішими в будь-якому розслідуванні? Жодна, — гавкав він у відповідь. — Усі обставини мають значення, кожну треба розглядати з усіх боків!»

— Не кажіть такого, сер. Ми можемо сидіти тут довіку. — Він потягнувся зі стогоном. — Я поспав би дванадцять годин навіть на цій старій дошці.