Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

на винного. Ґудгепс нічим не допоможе; він такий наляканий, що шарахається власної тіні. І цих монахів-чиновників, схоже, не легко вразити. До того ж у нас є божевільний картузіанець, який мутить воду, і чутки про міських магів, що пробралися в монастир. Господи, такий заплутаний клубок. І той абат знає закони, я розумію, чому Синґлтону було важко з ним.

— Ви можете зробити лише те, що здужаєте, сер.

— У лорда Кромвеля інше бачення.

Я ліг на ліжко, упершись поглядом у стелю. Зазвичай, беручись за нову справу, я відчував приємне збудження, але тут не бачив жодної нитки, яка провела б мене через велетенський лабіринт.

— Похмуре місце, — сказав Марк. — Усі ці темні кам’яні коридори, усі ці арки. Будь-де може причаїтися вбивця.

— Так, я пам’ятаю ще зі школи, якими безкінечними і страшними здавалися усі ті лункі коридори, коли ти біг із дорученням. Усі ті двері, які не дозволено відчиняти. — Я спробував підбадьорити його: — Але тепер у мене є повноваження, яке надає мені доступ до всього. Цей монастир такий, як і всі інші, і ми незабаром розберемося, що тут і як.

Відповіді не було, і звук глибокого дихання підказав мені, що Марк заснув. Я криво посміхнувся, на мить заплющив очі й відразу за тим почув гучний стукіт у двері та вигук розбудженого Марка. Я підвівся на ноги, напрочуд освіжений миттєвим сном, мій розум знову ожив. Відчинивши двері, побачив на порозі брата Ґая зі свічкою, що кидала найдивніші тіні на його темне стурбоване обличчя, погляд серйозний.

— Ви готові оглянути тіло, сер?

— Так, готовий, як завжди. — Я потягнувся за своїм плащем.

У коридорі лазарету Еліс подала братові Ґаю лампу. Він накинув теплий плащ поверх габіту і повів нас тьмяним коридором із високими склепінчастими стелями.

— Це найкоротший шлях через монастирський двір, — сказав він, відчиняючи двері в холодне повітря.

Двір був оточений з трьох боків будівлями, де жили монахи, а з четвертого — церквою. У багатьох вікнах миготіли вогники, що створювало несподівано красиву картину.

Навколо двору розташовувалася крита галерея, яку підтримували витончені арки. Давним-давно, за суворіших часів, монахи тут вивчали богослов’я, сидячи в кабінках уздовж алеї, відкритих для холоду й вітру; але тепер галерея була місцем для прогулянок і розмов. Навпроти одного зі стовпів стояла витончена кам’яна чаша для миття рук, у якій ніжно журчав маленький фонтан. М’яке сяйво церковних вітражів створювало на землі кольорові візерунки. Я помітив, як на світлі танцюють дивні маленькі пилинки, і на мить був спантеличений, перш ніж зрозумів, що знову пішов сніг. Кам’яна плитка в нас під ногами вже була поцяткована білим. Брат Ґай провів нас через двір.

— Ви знайшли тіло, як я розумію? — запитав я.

— Так. Ми з Еліс доглядали за братом Августом, у якого була гарячка і який почувався дуже погано. Я хотів дати йому теплого молока і пішов на кухню.

— І ці двері зазвичай тримають на замку.

— Звичайно. Інакше служки і, на жаль, також монахи будуть тягати харчі, коли захочуть. У мене є ключ, бо мені часто терміново щось потрібне.

— Це було о п’ятій?

— Кілька хвилин до того пробив годинник.

— Утреня вже почалася?

— Ні, утреня тут співається пізно. Зазвичай близько шостої.

— Згідно з приписами святого Бенедикта, мусить починатися опівночі.

Він м’яко всміхнувся.

— Святий Бенедикт написав свої приписи для італійців, сер, а не для людей, яким доводиться переживати англійські зими. Службу ми співаємо, і Бог її чує. А зараз ми проходимо через зал зібрань.

Він відчинив інші двері, і ми опинилися у великій залі, стіни якої були розкішно розписані біблійними сюжетами. Уздовж стін стояли табурети і м’які крісла, а перед каміном — довгий стіл. У кімнаті було тепло і тхнуло потом. Навколо сиділо близько двадцяти монахів; хтось розмовляв, хтось читав, а пів дюжини грали в карти за столом. На столі стояв великий бутель із французьким зеленим лікером, а біля кожного монаха — наповнена кришталева склянка. Я озирнувся, шукаючи картузіанця, але серед чорних габітів не було білого; брата Ґабріеля, пелехатого содоміта, і брата Мортимуса, гостроокого скарбника, також не було.

Молодий монах із запалими щоками і ріденькою борідкою щойно програв у карти, судячи з його роздратованого виразу обличчя.

— З тебе шилінг, брате, — весело сказав високий блідий, як смерть, монах.

— Вам доведеться почекати. Мушу взяти позику в скарбника.

— Більше жодних позик, брате Ательстане! — високий худорлявий брат, що сидів поруч, помахав на нього пальцем. — Брат Едвіг каже, що ти взяв так багато позик, що отримуєш платню, ще не заробивши її…

Він замовк, і монахи поспіхом зірвалися на ноги і вклонилися мені. Один із них, молодий хлопець, такий огрядний, що навіть його голена голова була в складках жиру, змахнув на підлогу одну склянку.

— Септимусе, але ж ти йолоп!

Сусід різко штовхнув його ліктем, і той роззирнувся розсіяним поглядом простодушного. Високий худорлявий монах виступив уперед, знову догідливо вклонившись.

— Я брат Джуд, сер, помічник скарбника.

— Метью Шардлейк, королівський комісар. Бачу, ви гарно розважаєтесь.

— Невеликий перепочинок перед вечірньою. Чи не спробуєте, комісаре, цього чудового лікеру? Він з одного з наших жіночих монастирів у Франції.

Я похитав головою.

— У мене ще багато роботи, — суворо сказав я. — У пору розквіту вашого ордену день закінчувався Великою тишею.

Брат Джуд завагався.

— Це було дуже давно, сер, до «великої моровиці». Відтоді світ ще більше занепав.

— Я вважаю, що англійський світ процвітає за короля Генріха.

— Ні-ні, — сказав він поспіхом. — Я не хотів сказати…

До нас приєднався опецькуватий монах із карткового столу, обличчя якого було спотворене бородавчастим наростом на одній щоці.

— Пробачте братові Джуду, сер, він говорить не думаючи. Я брат Г’ю, камергер. Ми знаємо, що мусимо виправлятися, комісаре, і схвалюємо це.

Він вирячився на свого колегу.

— Добре. Це полегшить мені роботу. Ходімо, брате Ґаю. Нам треба оглянути труп.

Товстий молодий монах нерішуче виступив уперед.

— Вибачте, що я скинув склянку, добродію. У мене болить нога, маю виразку.

Він кинув на нас жалібний погляд. Брат Ґай поклав руку йому на плече.

— Якби ти дотримувався моєї дієти, Септимусе, твої бідні ноги не мусили б носити такої ваги. Не дивно, що вони протестують.

— Я — слабка плоть, брате, мені потрібне м’ясо.

— Іноді думаю, що даремно Латеранський собор зняв заборону на м’ясо. А тепер вибачай, Септимусе, ми прямуємо до склепу. Тобі буде приємно почути, що комісар Синґлтон незабаром може бути похований.

— Дякувати Богу. Я боюся підходити до кладовища. Непоховане тіло, несповіданий чоловік…