Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

- Ти прийдеш десь о сьомій годині ранку? Ти поїдеш з нами? – спитав з надією Самір, також підіймаючись.

- Ми пропонуємо дуже вигідний контракт, - Яра й собі долучилася до вмовлянь. – Ти допоможеш нам, а ми з Роєм організуємо тобі зіркову роль. Або що б ти хотіла? Хочеш, Нестора твого прикінчимо? Якби ти погодилася, це б значно спростило нам задачу. А то і відьму шукай, і статуетку. І часу обмаль. Ліно, чого ти бажаєш? Що б тобі хотілося мати в житті? Про що ти мрієш?

Посміхнулася скептично. Ага, так вона й повірила в угоду з демонами. Хоча ж бовкнула, не подумавши:

- Я мрію про кохання, Яро. Хочеться бути коханою і самій любити когось, - ще й не втрималася, кинула виклик прямо в безмежно блакитні очі рудого красеня.

Ох, нескромно вийшло. Нібито вона йому про кохання натякала. А цей самовпевнений велетень задоволено й переможно руки схрестив на грудях.

- То поїхали з нами. Обіцяю тобі найромантичнішу подорож у твоєму житті.

- Ні, це навіть не обговорюється, - здоровий глузд Ліни переміг все ж таки. - Я дозволила собі цю слабинку побути з тобою. Але це востаннє. Бажаю вам успішно знайти відьму, ту статуетку й вдало повернутися куди  ви там хотіли. Прощавайте!

- Ліно, я відвезу тебе додому, - Самір набундючився. Помітно було, що така категорична відмова засмутила його враз.

- Ти сам поранений, лежи вже, - Яра схопилася й метнулася до комода, шукаючи ключі. – Я підвезу Ліну. Вона й так слаба ще. Куди на самокаті їхати?

- І не поцілуєш наостанок? – Самір наче ото вгадав потаємні бажання випадкової гості.

- Я не зраджуватиму свого чоловіка, - принциповою була відповідь, хоч і погляд блудливий виказав її з тельбухами.

Мимохідь кинувши йому беземоційне «бувай», Ліна вийшла із будинку разом із Ярою. Дівчина відчинила автоматичні ворота гаража й вправно заскочила у величезний рендж.  Виїхала на вулицю, знову вистрибнула з машини, склала Лінин самокат, який біля хвіртки так і стояв, й засунула в багажник. Якось для представників іншого світу дуже добре вони знаються на технологіях.

В автівці юна водійка музику не вмикала, із розмовами не лізла. Та і їхати було хвилини дві.

- Прощавай, Ліно, - сумно сказала Яра вже біля Ліниного будинку. – Але подумай добре. Така пропозиція буває раз у житті.

Спершу такою злюкою здалася, але ж допомогла Ліні вийти, витягнула її транспортний засіб. Ще й обійняла, дивне створіння.

На щастя, мерседеса Нестора Івановича ще не було. Робітники із клінінгової компанії вже завершували впорядковувати подвір’я, а в домі прибирала Антоніна. Ліна почувалася дуже втомленою, підійнялася до себе, роздягнулася і з полегшенням вклалася у ліжко.

Приспана совість мовчала. Ну посиділа трохи на колінах, пообіймалася із чужим чоловіком. Навряд чи це можна розцінювати як зраду. Нічого злочинного у своїх діях Ліна не бачила. А от власні бажання її лякали. Бо ж розуміла, що тягне до нього. Що пробудилося за ці декілька зустрічей щось таке сильне й непереборне, з чим дуже важко боротися.

Хай би вже швидше забиралися геть з усіма своїми таємницями й дивацтвами. А вона вже якось сама з усім розбиратиметься. Забуде його, викине зі своїх думок, та й по всьому. Не зустріне випадково десь в супермаркеті чи у фітнес-центрі, тож з часом ця недоречна захопленість зійде нанівець.

Однак на душі було тоскно. Знову повернеться її монотонне життя із чоловіком. Все буде так, як і раніше. Але чи цього вона дійсно прагне? У таких сумних роздумах та нерадісних очікуваннях і заснула.

А пробудилася раптово серед ночі від гучного звуку. Хтось розчахнув навідліг двері її кімнати так, що аж одвірки затряслися, а ручка дверей із гуркотом гепнулася об стіну. Навіть посипався декоративний тиньк. А сонна Ліна стрепенулася й підійнялася зі свого ліжка. І те, що вона побачила, не віщувало їй нічого доброго.