Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

- Ти б хотіла поїхати з нами в подорож? - от справді, він, начебто якийсь скандинавський бог, обдарував її звабливою усмішкою, зазиваючи у пекельне коло заборонених насолод. – Ми завтра вранці вирушаємо в гори. Їхатимемо днів зо два. Там шукатимемо перехід у наш світ. Звісно, спершу треба забрати у льодяних демонів богиню, яка по праву належить нашому Дому. Але Ліонель із сином також прямують туди. І ми маємо перевагу, бо хоча б орієнтовно знаємо, де шукати той перехід. Там, серед гірських красот, днів три-чотири побудемо разом. Це буде твоя лісова казка. Тобі варто відпочити від своєї сірої буденності, змінити картинку й оточення. Як ти до цього ставишся?

Неприйнятною була пропозиція, звісно, хоч і так спокусливо звучала. Нехай навіть вони не вдвох подорожуватимуть, а ще й з Ярою та цим мовчазним Роєм. Однак знала Ліна, що десь точно оступиться й піддасться спокусі. Та й хіба ж це розумно вирушати в подорож в такому підозрілому товаристві? Казна-що навколо них відбувається.

- Ні, я не можу. Я не хочу брехати чоловікові. Та й навіть якби збрехала, сумніваюся, що він повірить у якийсь ретрит чи йога-тур із подругами. Це виключено,  - хоч і малювала вже уява їхні спільні посиденьки в горах, проте говорила Ліна твердо. – Я не можу ось так ось перекреслити сім років подружнього життя і поїхати на відпочинок з малознайомим чоловіком. Ба більше,  я впевнена, що це може бути небезпечно. Не вистачало мені ще й знову перетнутися з тими божевільними заклиначами льоду.

- Я ж тобі казала, що не погодиться, - озвалася Яра до дядька. – Треба було не так починати. Ти, Саміре, забагато на себе узяв і вважаєш, що перед твоєю вродою неможливо встояти. А ми, жінки, дуже практичні й з нами треба інакше. Отакої! Я вже й себе до жіноцтва приписала.

І, посміюючись, Яра знову вмостилася на дивані з планшетом, щось там тицяла, а потім почала говорити таке, від чого аж трохи моторошно стало Ліні.

- Самір не сказав тобі головного. Ти знаєш, що в тобі тече відьомська кров? - і стрельнула з-під лоба очима в здивовану Ліну. – Паламарчук Пелагея Степанівна, твоя прабабуся, вроджена відьма зі специфічними здібностями відкривати переходи між світами. Таких відьом одна на тисячу народжується. Тобі дуже пощастило виняткові гени мати. А нам поталанило на тебе натрапити.

Те, що прабабця Пелагея була віщункою, знахаркою й займалася цілительством, для Ліни не було секретом. Хоч бабця Серафима, яра партійна активістка, цю інформацію всіляко намагалася із пам’яті сім’ї стерти. Та про страшний родинний секрет розповідала мама Ліни, також членкиня та послідовниця ідей партії, а потім, після розвалу союзу, бухгалтер місцевого КПП. І говорила мама, що Ліна дуже нагадує зовнішністю свою неординарну прабабусю, ті ж самі зелені очі, чорне волосся. Але ж у відьомські здібності хіба хто вірив. І сама Ліна ніколи навіть не задумувалася про це. Питання в тому, звідки ця Яра знає.  

- Ліно, - мовив до неї Самір, - ми припускаємо, що із твоєю допомогою ми зможемо відкрити перехід у демонський світ.

Ці репліки про демонів лише дратували Ліну. Проте не відхилилася ні на трохи від свого рудоволосого залицяльника.

- Тому ми маємо для тебе комерційну пропозицію, - щось знову вичитувало у своєму гаджеті те усюдисуще дівча. – Ось бачу для тебе вікно можливостей через пів року. Кастинг у відомого режисера. Зараз, в принципі, шанси практично нульові, але із певною похибкою можу гарантувати тобі цю роль, якщо ми з Роєм впряжемося. Натомість ти даєш нам свою кров і відкриваєш перехід.

У Ліни попри солодкі обійми виникло бажання вже піти геть із цієї божевільні. Ну яка кров, який перехід, який в біса кастинг! Але ж захотілося жартома підтримати цю бесіду:

- І скільки моєї крові треба, щоб відкрити перехід?

- Літрів зо два, - серйозно відповіла Яра.

- Вона жартує, - заперечив Самір, прихиляючи Ліну знову до себе, вже й вдвох сиділи напівлежачи. І пестив же, погладжував невідривно її вуха, ключиці, шию. – Достатньо зовсім трохи твоєї крові. Ми дослідили твій родовід і майже впевнені, що ти  - саме та, кого ми потребуємо.

- Тобто ти до мене залицяєшся із цієї причини, що я відьма? - хотілося пофліртувати з ним, пожартувати. Лащилася до рельєфного тіла, мов та кішка.

Як давно в неї не було цього: обіймів, ласки, таких цнотливих тримань за руку. Боже правий, Ліно, ти геть збожеволіла. Але ж не любив Нестор Іванович такого. Відкидав як недоцільне будь-яку прелюдію та зайві пестощі. Ніби до м’ясних делікатесів дорвалася після тривалого посту. Так і мліла від цих милувань зі своїм довгокосим вікінгом.  Навіть байдуже було до того, що вони у вітальні Дмитренків не одні.

- Ні, не тому, - промуркотів на вухо. – Це як додатковий бонус. А взагалі ми маємо деякі здогадки щодо цієї ситуації. Дуже вдало все складувалося для когось. Твоєму чоловікові дарують богиню Вітарі. І заразом дехто знає, що саме ти можеш відкрити перехід. Ліно, у твоєму оточенні є хтось, хто співпрацює із демонами. І грає в нечесну гру проти нашого Дому.

Згадка про оточення подіяла як холодна вода на її розгарячіле тіло. Ліна поглянула у вікно, де вже повноправно хазяйнував задушливий вечір. Година восьма, напевно.

Нестор Іванович, ймовірно, скоро повернеться додому.

- Саміре, я маю йти. Вже пізно, - відірвала себе від його колін із такою неохотою.

Підійнялася повільно, потерла трохи скроні. Цей клятий головний біль знову повертався й посилювався.