Читати книгу - "Заспокійливе для химери , Козел Валерія"

Вперше за весь цей час, вона побачила цю його сторону. Його страх, його біль, його слабкість. Кошмар, що переслідував його, відступив. І він одразу ж спробував утекти, але вона не відпустила його руки. Вона ніколи не запитувала його. Не лізла в душу. Не розпитувала про минуле, родину, як він опинився на ринку рабів. Вона думала, що цими запитаннями принесе йому лише біль. Але зараз вона хотіла знати. Вона хотіла зрозуміти його, пізнати його краще, ніж раніше. Вона жадала бути ближче і боялась, що він того не бажає.

Та Лукас не втік. Він покірно лишився біля неї. Він не до кінця розуміючи, що саме ним рухає, поклав голову на її коліна і чекав. Її ніжні дотики пробуджували в ньому бажання жити. Юнак відчував себе великим котом, якого пестить добра, любляча хазяйка. Єдине його бажання звелося до того, аби ця мить тривала як можна довше. І він був готовий відповісти на будь-яке її запитання. Та вона мовчала, наче боялась видати хоч звук.

- Мені було десять, коли я опинився в кайданах, - тихо сказав Лукас, - там… поселення, у якому я жив, було атаковане, я ховався з іншими дітьми. Работоргівці з Лімерії скористались повним хаосом і нашою беззахисністю.

- Вас не намагались шукати?.. – обережно поцікавилась Айша, - ніяких пошукових загонів? Переслідування?

- Можливо, нас шукали, - знизав плечима Лукас, - але там був портал… я отямитись не встиг… впевнений, магічний слід вони також знищили… інші діти плакали, а я був настільки наляканий, що не міг згадати власного імені. Але… там був хлопчик. Він захистив мене, прийняв удар на себе. І він… захищав мене і далі. Завжди закривав мене собою. І мені навіть здалось, що у нас є шанс вижити і врятуватися.

Він глибоко вдихнув. Було зрозуміло, що йому важко говорити.

- Не примушуй себе, - Айша торкнулась його щоки, - ти не зобов’язаний…

- Я хочу, щоб ти знала… - сумно посміхнувся Лукас, не дивлячись на дівчину, - ми намагались втекти двічі. І двічі нас наздоганяли. Евер завжди намагався взяти всю провину на себе, але це тільки провокувало работоргівців… вони ніколи не били мене. Але змушували дивитись, як б’ють його. І це було жахливо. А потім… потім мене купили.

- Хто це був?

- Барон Фірель, зі сходу королівства. Він купив мене на потіху своїм дітям. І ці покидькі дійсно потішалися… хех… соромно зізнаватися та Алексія, старша донька барона, використовувала мене як живу мішень. А молодший, Девен… цей маленький монстр просто любив завдавати болю всьому живому. Власне, вони і купили химеру після смерті декількох служниць, які не витримували його катувань. Ми швидко регенеруємо. Я був іграшкою дітей барона майже два роки. Про мене то згадували, то забували і я не знаю, що було більш нестерпним… терпіти біль чи лишатися сам на сам у сирій, темній камері у підвалі, куди лише раз на тиждень хтось спускався…

- Ти був там зовсім один?

- Спочатку так. Одного разу вони забули про моє існування на декілька місяців. Тоді з’явилась вона… Аґата була новенькою серед прислуги, тому їй наказали приносити мені їжу. Вона ще не знала про місцеві порядки. А навіть якщо і здогадувалась, була занадто доброю… Вона почала говорити зі мною. Ділилась зі мною своєю їжею. Коли ніхто не бачив, вона приходила до мене вночі, просто так, щоб мені не було самотньо. Приносила чисту воду, щоб я міг вмитися, теплу ковдру принесла, щоб не замерз… і я знову побачив надію на порятунок.

Лукас замовк. З кожним словом, ця розповідь давалась йому все тяжче.

- Алексія про все дізналась. Хтось із прислуги розповів їй. І Аґата поплатилась за свою доброту. Алексія наказала своїм найближчим слугам притягти її у підвал, де мене тримали. Спочатку, їй наказали роздягтися і Девен шмагав її батогом, аж допоки вона не змогла стояти навіть на колінах. А потім вони привели трьох чоловіків з конюшні… вони… наче тварини… під кінець в неї навіть не стало сил, щоб кричати… і весь цей час, вони не давали мені закрити очі… а потім Алексія зняла з мене кайдани… вона сказала Аґаті, що та може і далі доглядати мене. Але за кожне слово, сказане мені, на неї чекатиме один з тих конюхів… Аґата була майже непритомна, але навіть крізь сльози, вона шепотіла, що більше ніколи не наблизиться до мене, лише б її не чіпали… а потім Алексія почала знущатися, вона казала жахливі речі і я… коли я прийшов до тями, все було в крові, я думав, що вбив її… думав, що мене стратять. Але барон наказав повернути мене работорговцям… не знаю, чому так сталось…

Айша ледь стримувала себе. Родину Фірель вона добре знала. І навіть якось відвідувала чаювання у їхньому маєтку. Барон Клаус Фірель багато чим був зобов’язаний графу Вієрте. І хоч їхні володіння знаходились майже на іншому кінці королівства, обидві родини підтримували відносини. Знала Айшес і Алексію Фірель і її брата. Вони завжди здавались їй неприємними особистостями. І, виявляється, інтуїція її не підвела. Зараз же вона розуміла, що в неї достатньо влади, аби зіпсувати Алексії життя. Але недостатньо для того, щоб захистити усіх рабів, які могли б потрапити до лап таких самих аристократів, як вона. Лють кипіла у грудях. Наче відчувши це, Лукас підвівся і обійняв її за талію, притиснувшись щокою до її живота.

- Я не хотів, аби ти бачила мене таким жалюгідним… - прошепотів він.

- Не кажи так, - Айша погладила його по голові, - ти не жалюгідний. Тобі довелось таке пережити…

- Я хочу, аби ти бачила у мені того, на кого можна покластись… я вже не той, ким був раніше. І це завдяки тобі. Я здатен захистити тебе. Тому, Айша, не йди…