Читати книгу - "Невгамовні серця, Ерін Кас "

Кажуть, що з часом погані події забуваються, стираються з пам'яті й залишають по собі лише сум. Та коли згадую той день, все як наче вчора було, а пройшло вже три з половиною роки. Аж не віриться, що так швидко пролетів час. Наче вчора ми з Анею бігли на першу лінійку в університет, а зараз я вже п'ятикурсниця. Аня перевелася на заочне відділення, а мене батьки, не відпустили у вільне плавання. Тато сказав, що тільки після отримання диплому можу йти працювати. З тим, як мене контролюють воно й не дивно. Відтепер бачимося з подругою дуже рідко, хоч і живемо в одному під'їзді. Аня влаштувалася у фірму перекладачем. Роботою своєю задоволена, але часу на зустрічі зовсім не має. А ще після того випадку з Кирилом ми віддалилися одна від одної. Ми, звичайно, дружимо як і раніше та легкість у спілкуванні зникла. Постійно доводиться оминати теми, які заборонені. Все, що зв'язано з іменем Кирило під найсуворішою забороною. Та й з Кирилом ми спілкуємося дуже рідко. Він більше не телефонує просто так дізнатися як у мене справи, а тільки на свята, щоб привітати батьків і мені заодно скаже декілька слів. Нічого не знаю про його життя у Празі, бо немає в кого запитати. З його другом я теж не спілкуюся.

Після того випадку, коли Кирило поїхав, ми навіть почали спілкуватися. Я дурненька розмріялася, що наші відносини приведуть до чогось більшого та виявляється я ще наївніша, ніж думала.

Того разу ми з Вікою пішли в Пульс, щоб відзначити початок нового навчального року. Все було чудово, ми відпочивали, веселилися. До нас приєдналися декілька одногрупників. А я все очікувала коли з'явиться господар закладу. Ми давно не бачилися й мені хотілося просто поговорити. І він з'явився, але не один. З ним була якась жінка. Я подумала, що вона знайома. Набравшись сміливості, я піднялася на другий поверх та постукала у двері. Може тихо постукала, чи нікому не було діла, хто там шкребеться за дверима, та застала я Андрія не самого, а з тією самою дівчиною. Вони стояли посеред кімнати й цілувалися. Шок — це перше, що я відчула, а потім щось боляче стиснулося у грудях і рознеслося болем по всьому тілу. Вони побачили мене й відскочити одне від одного. Жінка дивилася на мене обурено, а він… Він не дивився у вічі, наче відчував провину за щось. Я розвернулася щоб вийти, та голос чоловіка зупинив мене.

— Олю, вийди, будь ласка, нам з Машею потрібно поговорити.

Я розвернулася до нього, пропалюючи поглядом. Повз мене пройшла та Оля, незадоволено зиркаючи в мій бік. Та мені було байдуже, єдине, що хвилювало — слова чоловіка. Адже зараз тільки від нього залежатиме доля нашого спілкування.

— Машо, — почав він, — ти хороша дівчина. Ти знаєш, як я до тебе ставлюся, ти дуже дорога мені й завжди такою залишишся. Але твій характер, не дає жодних шансів. Я стільки років чекав, що ти подорослішаєш, припиниш свої дитячі забави й нарешті подивишся на мене, як на чоловіка, та все марно. Ти залишилась такою ж, як в п'ятнадцять. А я дорослий чоловік й хочу нормальних відносин, щоб мені не виносили мозок. Щоб я міг повернутися додому й відпочити, а не сваритися, що не так подивився чи щось сказав. Розумієш? — звернувся до мене, побачивши, що я строю, як пригальмована.

— Ні, не розумію. Я не розумію, як можна цілувати когось іншого, коли не кохаєш.

— Ольга хороша жінка, вона спокійна й розсудлива. Не обурюється з будь-якого приводу, завжди зважує кожне рішення.

— Тобто нудна. Таке ти шукав?

— За всі роки ти жодного разу не дала зрозуміти, що я подобаюся тобі. Жодного, Машо! Ти тільки те й робила, що бурчала, скандалила й дратувала мене.

— То я мала тобі на шию кидатися, як ця вішалка?

— От, ти знову! З тобою неможливо нормально говорити. Ти не вмієш слухати нікого, крім себе.

— А ти хоч раз спробував зі мною поговорити не повчаючи? Як з дорослою дівчиною?

— Та ти не даєш цього зробити! Мені набридло бігати за тобою. Я прийняв рішення й зустрічаюся з Олею. Досить дитячих атракціонів, я давно виріс з того віку.

— Виріс? — сама не зчулася, як рука злетіла в гору й опустилася на щоку Андрія. Чоловік навіть не поморщився, лише похитав головою.

— Я справді хотів по-іншому, але так буде краще.

Сльози, що стримувала полилися по щоках, я розвернулася й вискочила з кабінету. Ніколи так надривно не плакала. Віка злякалася і як могла заспокоювала мене. Декілька днів не виходила з дому, жила в прострації, байдужа до всіх і всього. Ані я цього не розповідала, бо у неї своя гірка історія, яка залишила слід на серці.

З того часу ми не спілкуємося. Андрій дзвонить мені на свята, а я лише скромно відповідаю й вітаю його навзаєм. Спочатку було важко та з часом я звикла й змирилася з думкою, що парою нам ніколи не бути. І в цьому винна я, бо своїми заскоками назавжди відлякала від себе чоловіка. Довелося звикнутися з цією думкою й жити далі.

Сьогодні ми з Вікою нарешті зібралися на пляж. Літо вже закінчується, а я все ніяк не виберуся покупатися. Віка літала на крилах кохання, бо планувала поїздку до Діми в Польщу. Він все ж закінчить там університет й повернеться до своєї коханої. Відстань виявилася для закоханих дрібницею. Вони поговорили й вирішили спробувати. Ось так вона відчайдушно чекає на повернення коханого та навіть поїде до нього у гості. Поки Віка плаває набираю Аню, бо давно не чула подругу.

Вона, як завжди, заклопотана, але домовляємося зустрітися на вихідних. На диво, бачу пропущений виклик від Андрія. Дуже дивно, адже сьогодні немає ніякого свята, щоб вітати мене. Телефонувати не буду, намагаюся відгородити себе від спілкування з ним, навіть такого мінімального.

— Чому така зосереджена?— повертається Віка.

— З Анею говорила.

— Як вона? — стає серйозною подруга.

— Удає, що все в порядку. Працює не покладаючи рук. Каже, що всім задоволена.

— Може й справді все минулося?

— Мені теж хотілося б так думати, та сум в її очах і самотність не дають. Вона досі живе тією подією. Ми не згадуємо його та я знаю, що вона нічого не забула. У неї стільки залицяльників було, а вона навіть не дивилася в їхній бік. Спілкується з якимось розумником Антоном. Слухає нудні розповіді з інформатики й вважає, що так мають жити молоді дівчата.

— Шкода, що так сталося. В них все так гарно починалося.

— Так, а найгірше те, що я досі відчуваю провину, адже це я їх познайомила.

— В цьому немає твоєї вини, — зітхнула Віка. — Від долі не втечеш. Ну що підемо з'їмо піцу й по домівках?

— Угу, пішли, — почала збиратися, ігноруючи новий виклик від Андрія. Не хочу знову ятрити свою рану.