Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Олександр Олександрович йшов нарівні зі мною. Ми навіть іноді стикалися на вузькій стежці, але дорогою один одному не поступалися. Неприязнь була обопільною, але зараз я заморозила свої емоції. У мене була головна мета, а досягти її можна лише спільно.

Мені здавалося, що минуло багато часу з того моменту, як я вивела Лізу з табору. Насправді, не більше п'ятнадцяти хвилин. Чоловіки так і юрмилися навколо потерпілого. Майже кожен у руках мав щось, чим можна захиститися: від пістолета до поліна.

Серед стовбурів сосен виднілася туша мертвого хижака. Забарвлення його було чимось схоже з леопардом. Але розміром звір був із великого лева. Плями на шкурі були нечіткими, ніби митець додав в акварель надто багато води. Таке забарвлення добре зливалося з кольорами степу, що я сьогодні бачила. Частина морди звіра виявилася знесена пострілом. Але на цілій стороні збереглися гострі зуби. Характерних для шаблезубого тигра випнутих довгих ікл не було. Мабуть, це був печерний лев. Тварина зграйна, якщо мене не підводять знання.

Я бачила, як Соболєв-старший підійшов до звіра і присів біля нього навпочіпки. Вдивлявся якийсь час у пику, а потім обернувся, зустрічаючись зі мною поглядом. Мене вразив переляк у його очах, спрямованих на сина. Злякався за Микиту?

Чомусь я думала, що Соболєв-старший закінчений егоїст. А виявилося, йому не чужі батьківські почуття. Він різко підвівся і попрямував до центру табору. Я чула, як він кликав дочку Анну та дружину Ілону.

Навколо постраждалого від нападу хижака чоловіка зібралися решта представників сильної статі. Вони стояли так щільно один до одного, що навіть погойдувалися разом хвилею, варто було комусь ворухнутися.

Ніжно-блакитний рушник Іллі був нещадно розірваний на три довгі смуги. І служив перев'язувальним матеріалом. Червона кров просочила махрову тканину. Бліде обличчя постраждалого вже мало землистий відтінок. Риси обличчя загострилися. У чоловіка був роздертий лівий бік, рука і стегно до кістки. З такими жахливими ранами вижити навіть у місті, за умов надання невідкладної медичної допомоги, складно. А що казати про нашу ситуацію.

— Микито, кров надто яскраво пахне, — привертаючи увагу, я стиснула чоловікове плече. — Можуть прийти інші хижаки. Нам слід подумати про захист табору.

Мої слова дійшли до всіх, не тільки Микити. Кільце розпалося, чоловіки розступилися. Соболєв підвівся з колін, розвертаючись до мене обличчям.

— Йди. Я буду з ним. Як… як його звуть? — спитала.

Я присіла навколішки на тому місці, де сидів Микита. Земля ще зберігала тепло його тіла. До горла підступила нудота, але я пересилила себе, змусила взяти здорову руку потерпілого. Вона була холодна, як лід.

— Сірий... Сергій Никифоров, — швидко виправився Соболєв.

Дорогою до центрального вогнища він одразу почав давати розпорядження виставити чотири пости по периметру табору.

Усі перебували в шоку. Тому ніхто не обурювався. Пари охоронців Микита складав зі своїх та панкратівських хлопців.

Хтось нервово запитав, заперечуючи побачене на власні очі:

— Микито Олександровичу, можливо, ви помилилися? І це звір, що втік із зоопарку? Я чув, десь тут є приватний зоопарк.

На що отримав не менш нервову відповідь свого товариша:

— Тимуре, яка тобі різниця? Сергію вже все одно: подер його кіт із зоопарку або з дикої природи! Ти в нього ще ветеринарний паспорт спитай! З щепленнями!

Соболєв підвищив голос так, що його стало добре чути всім:

— Для тих, хто сумнівається, я проведу окрему екскурсію до мамонтів! Але не тіште себе надією, ми потрапили, твою маківку, у минуле!

Рука, що судомно стискала мою долоню, востаннє здригнулася і розслабилася. Сергій Никифоров з булькотючим свистом востаннє видихнув і затих назавжди.

Якийсь час я сиділа біля холодного тіла. Ні думок, ні страху не було. Тільки почуття дикого холоду пробиралося все глибше. Я б так сиділа й далі, якби збоку під важкою ногою не тріснула суха гілка. Поруч стояв Соболєв-старший.

— У тебе там діти самі, — сказав він спокійно і подав мені руку, допомагаючи встати на ноги. Вийшло важко. Тіло затекло і погано слухалося. Але кровообіг швидко відновлювався, посилаючи по ногах «колючки», а разом з ними й в голові круто закрутилися думки.

— Ви щось хотіли? — обернулася до чоловіка.

— Можу запропонувати захист за потрібні мені речі, — без передмов почав торг бізнесмен Соболєв.

Сенс пропозиції не виявився несподіваним. Швидше, несподіваною виявилася сама пропозиція. Ніщо б не завадило Соболєву разом зі своєю охороною забрати у нас із дітьми всі речі. Або?

Мій погляд натрапив на спину Микити, сина Соболєва. Той ніби відчув. Озирнувся. Відповідь була очевидною. Микита не допустить свавілля. Я це відчувала інстинктивно.

— Олександре Олександровичу, у дикому світі діють інші правила виживання. Шансів більше у групи. Ще більше у групи, яка ставить перед собою одну мету — вижити спільно. У мене є деякі знання, у вас мають бути якісь потрібні думки, у когось є корисні навички. А це все разом збільшить наші шанси на життя.

— Поля? — Микита підійшов до нас нечутно. Його погляд затримався на загиблому Сергії. Мені не треба було відповідати на його невисловлене запитання. Все й так було зрозуміло.