Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Пожвавлення після вдалої риболовлі передалося всім, хто був на пляжі. Гучно сміючись і переказуючи історію, чоловіки пішли вперед вузькою стежкою від річки до табору. Я трохи затрималася, чекаючи на Іллюшу. Соболєв-старший йшов з дитиною позаду всіх, допомагаючи нести рибальську валізку зі снастями.

Десь на півдорозі попереду почувся страшний крик і пролунав постріл. Один… І одразу другий.

«Ліза!» — груди стиснуло від страху. Раптом з моєю дівчинкою сталася біда?

У таборі кричали. Високі жіночі голоси поєднувалися з чоловічими криками.

Реакція тіла була блискавичною. Я з силою штовхнула Андрія назад, вигукуючи:

— Захисти Іллю! Сховайтесь у кущах!

Молодий хлопець хотів заперечити, відкрив рота, але швидко закрив його без звуку і тільки кивнув. Краєм ока я бачила зляканий погляд хлопчика. І жест Соболєва-старшого. Напевно, такий самий несвідомий, на рефлексах. Він притягнув Іллюшу за плечі до себе і потяг убік.

Сама я кинулася вперед. Але вистачило розсудливості одразу не вискакувати на відкритий простір, а зупинитися та визирнути з-за дерева.

У таборі панував хаос.

Але безпосередньої небезпеки я не побачила. І тільки потім вийшла і кинулася до Лізи.

Її трясло у беззвучній істериці біля заваленого намету. Від нападу паніки вона почала задихатися. Хватала повітря ротом, але вдихнути не могла.

— Лізо! Лізо, дивись на мене! Лише на мене.

Мені доводилося стримувати себе, говорити твердо, але спокійно. Сама дивувалася, як у мене виходить. Лізу я розвернула спиною до місця події, а сама опинилася до нього обличчям.

На краю табору стовпилися чоловіки, обступивши когось, хто лежав на землі. Микита стояв поруч на колінах разом з якимось хлопцем, і звідти чулися гучні стогони пораненого, що пробирали до печінок.

— Принесіть рушник… Що-небудь! Щоб перев'язати рану.

Голос Микити тримав мою увагу сильніше, ніж Ліза поряд. Струснувши головою, я знову подивилася на дівчину.

— Лізо, йди за мною. Дивись тільки на мене. Нам потрібно до Іллюші. Він чекає на нас на березі разом з Андрієм. Тобі ж сподобався Андрій? Ти в безпеці. Все добре.

Я чітко промовляла слова та змушувала Лізу пересувати ногами.

— По-Поліно, він живий? — заїкаючись, видавила вона з себе. — Цей чоловік? То був тигр? Звідки він тут?

— Лізо, я не бачила. Але обіцяю, я з усім розберусь. Ти ж мені віриш?

— Ві-вірю.

Мені доводилося відступати спиною, утримуючи увагу дівчини. Це було незручно, але метод діяв. Ліза вже не так тремтіла, і погляд став більш усвідомленим. Але сказати їй правду було просто неможливо! Потрібно, щоб вона заспокоїлася. Інакше невідомо, як її психіка це сприйме.

— Тьотя Поліна! Що трапилося? — голос Іллі пролунав поряд. — Лізо, що з тобою? Ти поранена?

Хлопчик підбіг до сестри та повис на її руці, вибагливо заглядаючи в очі. Ліза міцно обняла брата, зітхнула судомно і розплакалася, наче сльози принесли полегшення. Брат та сестра так і осіли на землю. Іллюша по-дитячому заспокоював сестричку, а в самого голос тремтів, ніби сам зібрався плакати. У їхній тандем я не втручалася. Відступила та натрапила на вимогливий погляд Олександра Соболєва.

Жестом я показала відійти від дітей.

— Що трапилося? — різко спитав він. Андрій теж підійшов до нас і став так, що прикрив мене спиною від Лізи з Іллею.

— Ми не вдома…

— Це і їжу зрозуміло, що ми не вдома, — терпінням Соболєв-старший не відрізнявся, а ще вмінням слухати інших.

— Ви не зрозуміли, Олександре Олександровичу. Ми не у своєму часі. І я не даю гарантії, що ми на землі. За цим лісом пасуться мамонти. А на табір напав хижак. Ліза назвала його тигром, але, швидше за все, це його якийсь далекий предок. Печерний лев, шаблезубий тигр або хтось у цьому роді.

— Ти зовсім дурепа? — Соболєв-старший гидливо скривився, дивлячись на мене, як на недоумкувату.

Я тільки посміхнулася. Якби я на власні очі не бачила підтвердження своїх слів, то теж не повірила б. Занадто складно прийняти на віру те, що здається неможливим!

— Мені треба повернутися до табору. Андрію, я попрошу вас доглянути за дітьми. У вас, панове, ще буде час переконатись у моїх словах. Діти не знають новини. Тому ні про що їх не питайте. Побудьте тут недовго.

Дочекавшись згоди хлопця, я попросила дітей залишитись біля триамарана. Той був прив'язаний на невеликому піщаному п'ятачку, що по краєчку густо поріс чагарниками. Виходив природний захист з боку лісу.

Вода відступила від берега і катамаран повністю лежав на світло-жовтому піску. Це давало змогу помітити змію раніше, якщо раптом та виповзе з лісу чи води.

Андрій не підвів. Ідучи, я чула, що він почав розповідати якусь смішну історію. Навіть якщо зараз Ліза не в змозі сприймати розмову адекватно, це допоможе їй відвернутися від події у таборі. Можливо, вона навіть розповість про те, що сталося на її очах, але вже не гостро реагуватиме.