Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Голову велетня. Її я хочу. Позичити її в тебе, щоб одягти на себе й завдяки їй потайки стати частиною щасливої пари. Ти хотів був спитати, навіщо вона мені, але вчасно спинився на середині фрази, щоб запитати, скільки. Тисяча. Повільна усмішка під твоїми губами оголила білі вологі зуби… Так, але ні, неможливо, бути Велетнем — моя робота, голова належить турецьким добродіям, вона дуже ніжна, глянь, пап’є-маше зовсім легесеньке, все пофарбовано з пульверизатора, блищить, бачиш, турецькі добродії пильно за мною стежать, щоб я добре обходив свій маршрут і роздавав листівки, хіба не бачиш, це ж реклама. Голова Велетня належить їм, а не мені, якби ж вона була моя, ух, я б тобі її залюбки позичив, але вона не моя.

— Півтори тисячі.

— На скільки?

— Не знаю, на годинку, на кілька годинок…

— Згода.

Запитання «навіщо» кололо тобі язика, але зрештою, чого мені пхати носа у справи інших людей, цей тип дивний на всю голову, чого вартий його голос і його фіолетовий рот, як у білого ведмедя в зоопарку… А півтори тисячі ще нікому зайвими не були. Хто там буде дивитися, чи то я Велетень, чи не я, якщо люди вже й не дивляться на Велетня, коли він проходить вулицею, до того ж він пообіцяв мені, що роздаватиме за мене листівки.

— Згода.

Ти витягаєш голову з переднього сидіння «Форда», цю неоковирну, червону, веснянкувату, клоунську, маріонеткову, демонічну, лялькову маску з виряченими очима й застиглою усмішкою, з якої стирчать два кролячі зуби.

— Гаразд. Тоді я тебе одягаю.

— Гаразд.

— Давай півтори тисячі.

Даю. Ромуальдо передає мені пару квітчастих перкалевих штанів. Я їх одягаю.

— Тепер піджак?

— Ні, спочатку голова, потім піджак, треба, щоб вона стала на лямки, якими я її гарненько тобі зафіксую.

Ти ритуально опускаєш її на мене, немов митроносний єпископ, який коронує монарха, скасовуючи цією інтронізацією всі попередні екзистенції, Німенького, секретаря дона Херонімо, пса Ірис, сприйнятливого прозаїка Умберто Пеньялоси, який на цих тоненьких сторінках дарує нам чуттєве й художнє бачення занепалого світу минулого, коли весна невинного життя квітла в садах гліциній, сьомої відьми — всі ми розчиняємося в темряві всередині маски. Я не бачу. Тепер крім голосу мені бракує ще й зору, втім, ні, ось проріз у шиї Велетня, з якого можна дивитися. Нікому не спаде на думку шукати моїх очей у горлі цієї ляльки з пап'є-маше.

— Ні, вона незручна, чого б я тобі щось вигадував, до того ж ти такий хирлявий. Але ти помітив, що вона вже не здається такою важкою, як спочатку? Тому що вона ніжна, з тоненького пап’є-маше, першокласного. Тобі треба призвичаїтися дивитися через цю дірку, це найголовніше. Головне, щоб ти ні на що не наштовхнувся і не пом’яв голову, розумієш, хазяїн норов має запальний, а ця голова дуже дорога. А тепер піджак.

Єпископ відходить, поважно вклоняючись. Піджак так само квітчастий, але квіточки вже інші, так, ніби мої церемоніальні шати виготовили зі шматків вицвілого перкалю. Я роблю урочистий крок, потім іще один, притримуючи корону руками, але швидко розумію, що тримати її рівною не так важко, тому що ця голова — моя власна, так, я відчуваю, як її ніжно гладить бриз, як мої руки торкаються її щік, — бувай, Ромуальдо, — я говорю голосно й чітко, я бачу, як місто доброзичливо оточує мене, немов наш будинок, адже в цьому костюмі ніхто не зможе мене знайти. Я дивлюся на все з висоти свого героїчного зросту, вищого, ніж у дона Херонімо, своїми дивовижними очима з пап’є-маше, споглядаючи у вишині кришталеві вежі свого королівства. Я заходжу на будь-яку вулицю, не переймаючись запам’ятовуванням її назви, щоб потім не заблукати дорогою назад, я знаю, що я не заблукаю, адже Велетень не може загубитися у своєму королівстві.

Це найбільш блякла година дня. Якщо не станеться чогось надзвичайного, все може розчинитися перед моєю величезною постаттю. Квартал довжелезний — єдина стіна з дверима на однаковій відстані, мальвово-бузково-рожево-лимонні смуги різних кольорів довкола кожної з дверей позначають окремі оселі: рослини, лавка, струмочок води, що скрапує донизу, корито, мітла з гілок, сеньйора, яка купила газову плиту, бегонія в погнутому чайнику — кожні двері відкривають окремий світ, рядок безлистих горіхових дерев уздовж тротуару, яким, сміючись, разом ходять Хіна й Велетень, вона просить у нього кока-коли, яку він їй купує, а вона жбурляє листівки, кольори яких важко розрізнити о цій оманливій порі, і крутиться в дощі з листівок, що падають, хапаючи папірці, які сама кинула заради самого задоволення крутитися серед цих кольорових папірців. Якась жіночка витягає на тротуар жарівню. У воді, яка тече вздовж узбіччя, виблискує синє полум’я, яке запалить вугілля й перетворить його на жар. Хіна дає їй листівку.

— Це цирк, сеньйорито?

— Ні, це фільм.

— А ви хто?

— Я — Хіна, пантера Бродвею.

Загадкові постаті, які перешіптуються на розі, і приглушені голоси й шуми чекають на якісь чари, які б їх розкрили й оприявнили. Ірис не веде мене, її веду я, тому що мені все відомо, незважаючи на напівтемряву відкритих вулиць. Трохи далі якась стара скоцюблено зігнулася, немов гаргулья, роздмухуючи вугілля в іншій жаровні… Вулицю заливає хвіст іскор, саме цей тріскітливий віддих, який іде з вуст цієї доброї відьми, запалює ліхтарі, які освітлюють наш шлях, а пронизлива магія ліхтарів раптом змінює ознаки всіх речей: блакитне стає бузковим, рожеве пурпуровим, лимонне помаранчевим, а ті фігури, які по-змовницьки стояли на розі, стають упізнаваними, електрика їх викриває, але не мене, я й далі Велетень, який знає всіх на цьому районі, ось Четверо Асів курять собі на розі й ні проти кого не змовляються, вони — це Анісето, Ансельмо, Андрес, Антоніо, — ну ти даєш, Ірмо, приспусти спідницю, не будь такою безсоромною, хіба не бачиш, що запалили ліхтарі, а ми йдемо по тротуару, на якому з’являється більше жінок, що запалюють свої жарівні, вони дмухають і перемовляються: глянь, це дівчинка з дому, та, що танцює, кажуть, її звуть Хіна, та ні, її звуть Ірис, вона подружка Велетня, — ми переходимо на інший бік вулиці, тримаючись за руки, й на мить фари автомобіля, що гальмує, видозмінюють нас, осяяних, екстравагантних, більших і гарніших, ніж у звичайному житті, яке псується плином часу, але зараз, у цю мить, ці фари у момент гальмування відокремлюють і зберігають нас, і ми не чуємо обурених криків водія, який, галасуючи, зникає в реальності інших вулиць. Я веду Ірис до