Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Велетень та Ірис — щаслива пара. Я пожирав їх поглядом, намагаючись вгадати деталі цих стосунків, які стали її єдиними, адже Ірис обожнювала свого Велетня: він одружиться зі мною, — розповідала вона сиріткам, — гляньте на його портрет у цьому журналі про Мікі Мауса, гляньте, за ним іде песик Плуто, ось він, Велетень, який проходить цим районом кілька вечорів щотижня, а я чекаю на нього на балконі горішнього поверху, щоб голосно домовитися з ним про побачення, Велетню, коли старі повкладаються, почекай мене трохи, і я зустрінуся з твоєю величавою постаттю, яка височіє над усіма, хто йде по вулиці.

Він сідав на узбіччі, щоб поговорити з нею. Не знаю, про що. Мені важко збагнути, про що можна говорити з таким створінням, як Ірис Мателуна, яке не знає нічого далі за своє тіло, адже все решта, її село, її мертва матір, її ув’язнений батько, залишилися в іншому її втіленні, яке не має нічого спільного з її втіленням нинішнім, втіленням подружки Велетня, яку і звуть не Ірис, а Хіна — так сучасніше, Хіно, Хіно, станцюй нам таночок, потряси добряче цицьками, тут же, на цьому розі, так, Хіно, танцюй, рухай тілом…

Я маю сказати правду: спочатку Ромуальдо як хороший хлопець ставився до Ірис із приязню старшого брата, так, немов йому було її шкода. Він розповідав їй різне… Турецькі добродії, власники крамниці «Рибалочка», — хороші, коли хтось купує в них щось цінне й каже, що Велетень дав їм одну зі своїх кольорових листівок, турецькі добродії дають мені на чай, дозволяють зостатися на ніч у магазині, кладуть мені біля входу матрацик і залишають ключі, вони мені дуже довіряють, я не лише Велетень, а й сторож, в одні дні я приходжу в цей район, в інші — в інший, але сюди мені подобається приходити більше, я б хотів оселитися в цьому районі, коли я трохи підзароблю, знайду собі тут кімнатку в пансіоні, але хто його знає, коли це станеться, звісно, часом я ховаюся в одній місцинці на цій вулиці, щоб переспати сієсту, хто там буде дивитися, є одне старе авто, самий лиш кузов, ні коліс, ні мотора, я залізаю в це авто і пересипаю сієсту.

Я простежив за ним до пустиря. Велетенська голова з пап’є-маше гордо височіла на передньому сидінні. Він спав на задньому, згорнувшись у позі зародка. Я просунув руку у вікно без скла. Легенько торкнувся намальованих очей Велетня. Ромуальдо прокинувся з криками:

— Облиш мене…

Я облишив його.

— Що хочеш?

— Нічого.

— Біжи тоді геть!

Перелякано затуляючи рота однією рукою і стискаючи горло другою, я тікав вулицями, які прорубав мій голос у безодні, поміж облич цих людей — дона Херонімо, доктора Асули, Емператрис, Пети, безжальних людей, які видадуть мене матінці Беніті, яка розповість отцеві Асокару, що все моє життя — вигадка, що Німенький говорить, відчуває жагу, має неймовірної сили погляд, він усе знає, чує, він покидьок, небезпечна істота, — і тоді в мене відберуть ключі, ключі, якими я тут зачиняюся, щоб ніхто не зміг до мене наблизитися і знайти мене, так, архієпископу зателефонують, він зв’яжеться з доном Херонімо, щоб той прийшов по мене, бо я вже не виходжу на повідці в Ірис, я виходжу сам, на власний розсуд, так, наче я забув, що доктор Асула виріже мені очі й збереже їх живими і зрячими у спеціальній банці, щоб вручити їх потім донові Херонімо, і тоді він забуде про мене й дозволить повернутися на купу сміття, де мені й місце, адже мій погляд — це те єдине, що його цікавить, він завжди міг обходитися без усього іншого, але не без мого сповненого болю, ностальгії й заздрощів погляду, решта моєї особи не вартувала для нього нічого, нічого, нічого, це зрадницьке слово вискочило з мене й обпекло горло.

Вони не знайдуть мене на моєму подвір’ї, у моєму ліжку. Жар, дрижаки, старі закутали мене ковдрами, немов немовля. Розпухле горло не давало мені говорити, навіть якби я хотів. Неможливо ковтати, коли так болить. Почервонілі сосочки язика, закривавлене піднебіння, колюча гортань, нічого, нічого, загорніть мене, старі, добре мене вкутайте, щоб я не дрижав він жару, щоб я не міг поворушити руками й ногами, покваптеся, старі, зашийте мене всього, не лише мій палаючий рот, але передусім мої очі, щоб поховати їхню могутність у глибині повік, щоб вони вже не бачили, щоб він ніколи вже не побачив їх, хай мої очі насолоджуються своєю владою в пітьмі, у нічому, так, зашийте мені їх, старі, і я залишу дона Херонімо безсилим назавжди.

***

Старі дали мені своїх найбільш помічних настоянок, щоб я одужав. Марія Бенітес ставила мені примочки із синьки: мій рот перетворився на потворну печеру, яку я не наважувався нікому показувати, адже навіть старі сміялися з моїх фіолетових губ і сірого язика, — ще одну примочку, Маріє, хоч вона мені не потрібна, бо з синім ротом я не наважуся потикатися надвір, бо там мене приймуть за хворого й відправлять до божевільні, — ми не можемо вічно ставити тобі примочки, Німенький, тебе вже не лихоманить, ти вже можеш стати з ліжка, якщо схочеш, тобі краще, глянь, лише глянь, яке гарнесеньке це осіннє сонечко…

Я добре знав звички Велетня. Він був ледачий. Незважаючи на свої фантастичні історії про чайові, заробляв він мало, а робота його не влаштовувала. Вона була виснажлива, а ще й принизлива — вештатися вулицями з дурнуватою велетенською головою, роздаючи листівки, що не цікавили нікого, крім дітей, які складали з них човники і пускали по маленьких струмочках води, що взимку стікали донизу поруч із узбіччями. Працював він якомога менше. Влітку він задихався від спеки всередині своєї голови. Коли було холодно, він хапав дрижаки у своєму перкалевому костюмі. У закинутому на пустирі «Форді» він зробив собі імпровізований прихисток: закіптявлені бляшанки, щоб кип’ятити чай, замацані журнали, карти, щоб розкладати пасьянси, фотографія волохатого музичного колективу на лобовому склі, голова Велетня, що відпочиває на передньому сидінні. Я тинявся поруч, щоб її роздивитися. Я бачив, як спав Ромуальдо. Але я не хотів, щоб він спав, і я знову торкнувся очей.

— Знову? Що