Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Тож у нас ще й тривала прогулянка намічається? Он і мені дозволили надіти замість сукні штани з тунікою та зручні легкі чобітки.

Здається, таки так. Можливо, мої чоловіки-трудоголіки навіть романтичний пікнік на трьох задумали.

Я їх зараз розцілую.

Спустившись по трапу, ми ступаємо на поверхню кам'яного майданчика. Камінь цей схожий за фактурою на кремінь, а за кольором – на білий мармур. Як і склепіння над нами. Де-не-де в них є овальні отвори, через які пробиваються сонячні промені, граючи на стінах печери яскравими полум'яними відблисками. Дуже красиво. Напівпрозоро.

Я так і спиняюся, задерши голову і кружляючи на місці, щоб все це роздивитися.

− Не втомилася? − притягує мене до себе А-атон.

Са-оір, що спустився слідом, якраз закінчує вводити якісь команди на торобраслеті й після того, як трап підіймається, а навколо шаттла утворюється захисне поле, підходить до нас.

− Ні, що ви? Я ж сиділа весь цей час. Тепер навпаки тільки рада ноги розім'яти, – усміхаюся своїм чоловікам.

− Ну якщо так, ходімо розминати, − тягне мене мій світлий се-аран до проходу, що темніє за сотню метрів.

І ми втрьох вирушаємо досліджувати найдавніший храм на Терстані. Точніше, я досліджувати, а вони мені все показувати.

Я вже була до цього у двох храмах Абсолюта і щоразу була приголомшена монументальністю та масштабом цих будов. У кожному з них в мене виникало стійке враження, що будувалися ці храми з розрахунком на візит якогось титана щонайменше. Тут це відчуття не просто присутнє – воно здається абсолютним. У Маран-Деш виразно відчувається, що це ми прийшли в гості до бога, настільки все величезне. І господар цілком може нас не пустити далі за поріг, а то й зовсім покарати за те, що нахабно порушили його спокій.

За проходом, між двома гігантськими плитами, відкривається анфілада кам'яних залів. Суворі вертикальні лінії білих кам’яних пластів, що линуть угору, червоне світло, що ллється звідкись зі стелі, і абсолютна тиша, що поглинає навіть звуки наших кроків.

Мені навіть моторошно трохи стає. Рятує тільки присутність моїх се-аран, що спокійно крокують по обидва боки від мене.

Володарі мають рацію, тут повітря буквально наповнене силою. Потужною, сирою, концентрованою і густою настільки, що її, здається, можна ножем різати.

− А для чого ви сюди прилітали у дитинстві? – питаю пошепки, щоб хоч якось розбавити це гнітюче відчуття. − Удвох? Чи окремо?

− Бувало, що й удвох, − за двох відповідає Са-оір. − А бувало, що й поодинці. Нас з раннього дитинства виховували як майбутніх імператорів, як тих, хто набуде сили Абсолюта. Та й власні сили прокинулися у досить ранньому віці, тож ми потребували суворого навчання, щоб приборкати все те, що мали в собі. А це досить серйозне випробування для зростаючого організму ашара. Іноді ми були настільки виснажені після уроків, що ледве доповзали до своїх кімнат та ліжок. Потім, коли стали старшими, батько показав нам Маран-Деш і дозволив навідуватись сюди самостійно. Тут ми могли не тільки відновлюватися, а й ненадовго знаходити внутрішню рівновагу.

− Потребували суворого навчання? − здивовано перепитую, слабо уявляючи, як малята можуть потребувати такого. Гаразд ще коли старшого віку, тоді ще якось можу зрозуміти, але з раннього дитинства?

− Так, − хмуриться Са-оір.

Тепер хмурюсь і я. Намагаюся уявити, як це, з ранніх років мати таку міць, як мої се-аран. Це ж… небезпечно. Для самої дитини. Для оточення. І це страшно насправді.

− А наші діти, вони будуть такі ж сильні? Вони теж потребуватимуть такого суворого і жорсткого навчання? – питаю тихо.

− Так, вони будуть такі ж сильні, − киває А-атон. − Можливо, навіть сильніші. Але судячи з того, як зчитуються їхні біополя, наші з братом сини вже зараз здатні поєднувати свої сили. І перебувати у взаємній енергетичній рівновазі. Цілком ймовірно, що це відбувається завдяки тобі, але вже те, що вони розвиваються у цьому врівноваженому стані, багато що означає для подальшого їхнього життя і зробить їх менш схильними до зривів.

− Тобто... існує ймовірність, що їм не знадобиться спільна на двох се-авін? − підіймаю я запитальний погляд спочатку на одного чоловіка, потім на іншого.

− Це малоймовірно. Під час ритуалу призову сили в храмі Тан-Гереїш, утримати рівновагу у колі разом з розділеною се-авін їм все-таки буде набагато простіше. Тому, швидше за все, знадобиться, – посміхається Са-оір. – І ми з братом постараємося, щоб нашим синам знайти свою єднальну було набагато простіше, ніж нам. Можливо, одразу підготуємо для них ретельно підібрану земляночку, − і він кидає на мене веселий багатозначний погляд. – Або брат навчить, де шукати, та як обирати.

− Навчу. Наші сини напевно оцінять те, яку матір я для них вибрав, − з серйозним виглядом киває А-атон.

А я тільки й можу, що рот роззявляти й ошелешено на них витріщатися. Вони що серйозно вже зараз планують, як навчатимуть синів, де взяти землянку се-авін?

Втім, вони такі, що можуть.

Навчені своїм непростим досвідом, ці двоє перестрахувальників, напевно, зроблять все, щоб сини не зіткнулися з тими самими проблемами.

Наші сини.

Варто тільки подумати про них, і мої долоні самі собою тягнуться до живота, щоб ласкаво накрити те місце, де ростуть дві гарячі кохані мною іскорки. З кожним днем ​​мені все сильніше здається, що я реально відчуваю своїх малюків, відчуваю їхнє тепло, їхню любов. Це татки у нас усі такі стримані та суворі, а мої крихітки на емоції для своєї мами ніколи не скупляться.

Цікаво, якими вони будуть? Напевно, схожими на своїх татусів. Проте, може, й від мене хоч щось візьмуть. Хвиля тепла та обожнювання буквально затоплює серце, змушуючи блаженно посміхатися. І тепер навіть повітря Маран-Деш більше не здається важким і гнітючим. У косих променях світла, що падають на білу кам'яну підлогу, мені все виразніше мерехтять дитячі ніжки, що швидко мчать попереду. І незабаром я вже виразно бачу двох хлопчиків років десяти на вигляд, що біжать поперед нас. Біловолосого і темненького. Статних, таких неймовірно красивих. І несподівано… червоноволосу маленьку дівчинку, яку вони обоє тримають за руки. Її волосся, немов язички полум'я, майорить позаду.