Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Мені здавалося, те, що трапилося, мучитиме і турбуватиме мене решту дня, зіпсувавши такий прекрасний подарунок від моїх чоловіків. Але розмова з А-атоном, те що він зрозумів мене, не засудив за видіння і пробачив за мовчання, зняло вантаж непомірної тяжкості з душі. Принаймні, його більшу частину.

А коли мій світлий се-аран заявив, що сам розповість братові про все, я, чого гріха таїти, і зовсім відчула справжнісіньку радість та полегшення, що з мене зняли таку відповідальність. Розумію, що це слабкість з мого боку, розумію, що це мені все одно відгукнеться, що Са-оір все одно буде страшенно злий, коли дізнається… Але завдяки А-атону я більше не почуваюся винуватою. А отже, і сили подивитися у вічі своєму темному се-аран я теж знайду.

Що стосується самого видіння, мені просто хочеться сховатися від проблеми. Хоча б на сьогодні.

Це ще не сталося. І не факт, що станеться.

Тепер над цією проблемою мізкує той, хто набагато розумніший за мене і має більше досвіду та можливостей, щоб уникнути подібного результату. А я нічим не допоможу, якщо буду картати та гризти себе за те, чого не було. Тільки малюкам своїм цим можу нашкодити.

Тому зараз дозволяю собі не думати про побачене, не накручувати себе. Я просто насолоджуюся тим, чого мені так не вистачало останніми тижнями – присутністю обох моїх чоловіків поруч.

З палацу ми вилетіли на невеликому шаттлі, керованому особисто Са-оіром. Ми з А-атоном зайняли місця, позаду пілота. Мене посадили так, щоб я могла все бачити через великі бортові вікна.

Ой леле, як же це було чудово. Затишна кабінка, мої кохані поряд. Їхні відповіді на мої запитання. Моя рука в руці А-атона. Приголомшливі краєвиди за бортом, коли фантастично прекрасні міста змінюються не менш фантастичними природними ландшафтами, від яких аж дух захоплює. І тихе, тендітне щастя, що рясним цвітом розпустилося всередині.

Екскурсію мені влаштували на тій частині планети, що повністю належить Владущому Дому. Безпека, як завжди, понад усе. Але мені краси вистачило з лишком. Що не дивно, після того, як я місяць практично не покидала імператорський палац.

Ми пролітали над сріблясто-бузковими гаями, безкрайніми степами, вкритими нефритовим морем трав, що хвилями перекочувалися під нами. Над квітучими пагорбами. Над річками та озерами, часом такими величезними, що вони здавалися морями.

За три години безперервного захвату я почала почуватися повітряною кулькою, наповненою чистою радістю. І ці відчуття повністю витіснили пережите вранці. До обіду у мене навіть щоки почали боліти від постійних посмішок.

В якийсь момент, коли ми пролітали над величезною рівниною, посіченою тріщинами, я зрозуміла, що наш шаттл йде на зниження. Тоді як попереду, прямо по курсу, гострими іклами виростають білі гори. Якщо мені пам'ять не зраджує, це мають бути Ісафрі. Найдавніший гірський масив на Терстані, хоч на вигляд так і не скажеш. Я звикла вважати, що чим гори старші, тим вони більш пологі, як наші Карпати, наприклад, а тут гострі, як шипи, піки, що мерехтять у світлі Кюар, яка якраз стоїть у зеніті.

Що цікаво, Ісафрі, здається, знаходяться буквально на кордоні з територією Дому Просвітлених. Навіть дивно, що мене привезли сюди.

Зачарована новим чудовим краєвидом, я навіть не помічаю, як ми опиняємося зовсім поруч і тепер Са-оір лавірує між скелями, явно прямуючи в гігантську ущелину, що вражає уяву своїми масштабами.

Її стіни, що нависають з обох боків, примушують відчути себе маленькою комашкою, піщинкою, що мчить між кам'яними стулками, готовими ось-ось зімкнутися.

А потім я несподівано починаю розрізняти попереду дивну споруду. Здалеку воно схоже на білосніжні, злегка хвилясті сторінки книги, що відкривається. От тільки книги величезної, для титана, чи гіганта якогось не менше. Тому що ці сторінки брамою стоять по обидва боки ущелини, все більше височіючи над нами.

− О небо, що це? − видихаю я, приголомшено витріщаючись на чергове диво місцевої... архітектури, як з’ясувалось.

− Маран-Деш. Колись тут був храм Абсолюта. Перший на Терстані. Зараз практично покинутий, – пояснює мені А-атон.

− Чому? – здивовано дивлюсь на нього.

− Історія замовчує. Десь близько десяти тисяч років тому тут трапилося щось, через що вхід у серце храму зник, закрився і для Владущих, і для Просвітлених. Усі носії інформації за цей період або знищені, або зникли. І з того часу ніхто так і не зміг його відкрити. Існує навіть легенда, що Абсолют з'явиться у плоті своїм дітям тоді, коли з'явиться той, хто зуміє проникнути в серце Маран-деш.

Десять тисяч років тому... те, якими часовими категоріями мислять вищі ашари досі не вкладається у мене в голові. Але я потроху звикаю. Як і до тієї думки, що я сама поруч зі своїми се-аран зможу прожити не одну сотню років.

− Нам із братом з дитинства подобалося тут бувати. Це місце має особливу силу. І нам хотілося показати його тобі, – не озираючись, вимовляє вже Са-оір.

І направляє шаттл прямо поміж білими стулками воріт.

За ними ущелина розширюється, утворюючи кругле плато. Перед нашими очима виростає громада білих скель і темна арка неправильної форми, вхід до печери, утвореної в центральній стрімкій скелі. І саме в цю печеру ми й влітаємо. А через хвилину наш шаттл, зробивши коло, сідає на рівний майданчик, захований під кам'яними склепіннями.

Невже мені дозволять побачити все не з висоти польоту, а поблизу? Дозволять своїми ногами погуляти храмом, можливо більш древньому, ніж мій рідний світ, торкнутися його стін… О небо! І все-таки цей день чудовий!

Ледве не підстрибуючи від захоплення, я дозволяю А-атону відстебнути паски безпеки. І, взявшись за чоловічу руку, схоплююся з крісла.

Са-оір теж підіймається, здійснивши заздалегідь купу якихось маніпуляцій з панеллю управління. Обидва задоволено і трішки поблажливо посміхаються, бачачи мій бурхливий ентузіазм і майже дитячий захват. І поки один за руку веде мене на вихід, другий відкриває багажний відсік і дістає звідти щось, що вельми нагадує величезний рюкзак, який відразу закидає собі на плече.