Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

– Гарного вечора!

– Й вам!

Студент пішов, не звертаючи уваги на злісний погляд Андрія.

«От ще той ревнивець!» – подумалося їй.

Проходила повз Андрія, ніби його там нема. Усміхалася, запевнюючи себе, що хоче чим швидше побачити Лілю.

– Станіславо Вікторівно!

– Що? – запитала незворушно, повернувшись до хлопця. Сповільнила хід.

– Можливо, вас підвезти додому?

Зупинилася нарешті, а серце аж заспівало від теплоти. Хоча Андрієва серйозність трохи збивала з пантелику. Невже приревнував до старшокурсника?

– Ні, дякую, в мене зустріч.

Карпенко мовчав, лише ніздрі сердито роздулися.

«Таки ревнує!»

– Сподіваюся, ви не зіпсуєте її черговою бійкою, – вклала в ці слова якомога більше теплоти та дружелюбності. – Для мене ця людина важлива!

Мабуть, Андрій ледве стримував себе, бо в його очах палала злість і грозилася перерости в ненависть. Ася запанікувала. Не хотілося втрачати його, навіть якщо хлопець і не зовсім належить їй.

– Я з подругою зустрічаюся, – сказала винувато. Андрій кліпнув, ніби намагаючись прийняти правду. Тепер він мав розгублений вигляд, сірий погляд, ніби запитував, чи то правда.

Ася швидко попрощалася й пішла на зупинку, не даючи хлопцеві жодних шансів на пропозицію проїхатися з ним в тісному салоні автомобіля, чи то ставити незручні запитання.

Лілю Ася завжди вважала сонечком. Мало того, що руда, вся у веснянках, то ще й усміхалася, ніби дарувала світло. Після розмов з нею щоразу залишався піднесений настрій і життя здавалося простим, безтурботним.

Зустріч призначили в улюбленій кав'ярні, неподалік Асиної квартири. Тиха обстановка й домашня атмосфера завжди сприяла дружній розмові.

Сходу після радісним міцних обіймів подруга стала розпитувати про особисте життя. Ліля знала про Андрія дуже мало, бо Ася лише раз згадувала у повідомленні, що в неї з'явився студент-прихильник. Ковальова набрала в легені побільше повітря, розуміючи, що зараз доведеться вивернути душу, зізнавшись не лише Лілі, а й собі в деяких простих, але очевидних речах.

– Не думала, що колись скажу це, але я закохалася у студента. Думаю, з першого погляду закохалася. Бо його очі вже більш як пів року не дають мені спокою...

Розповідала все в подробицях. Першу зустріч, бійку з Ростиславом, поцілунок, що звів з розуму й ляпас після нього. Не забула згадати й про Василісу Карпенко – жінку, яка «знає», що краще для її сина.

– А знаєш, що я зрозуміла сьогодні, Лілічко, – врешті решт підбила підсумок, – мені подобається це все. Подобається, як він дивиться, як залишає на столі солодощі, попередньо домовившись про це з прибиральницею. Подобається його невідривний погляд. Я навіть лекції веду більш завзято, коли Андрій сидить поряд. Не хотілося б, аби це припинялося. Можливо, я надто безсердечна, егоїстична. Як то кажуть, і сам не гам...

– ...і комусь не дам! – перебила її Ліля скептично. – І не віддавай нікому! Особливо, його навіженій мамці! Просто вирви з батьківських рук і забери собі!

– Стати для нього другою мамою? Звідки мені знати, що він готовий до дорослого життя? До того ж мене можуть звільнити, а я не готова втрачати роботу. Стільки перепон між нами, що я просто не можу їх перелічити.

– Знаєш, не збираюся тебе переконувати. Але краще спробувати, ніж потім шкодувати.

Ася не готова була сперечатися щодо цього. Завжди й сама таке говорила. От тільки зараз не могла вчинити інакше.

– Знаєш, як говорив наш прекрасний Сосюра?

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.*

– В день такий розцвітає весна на землі, – продовжила Ася, оскільки подруга замовкла, –
І земля убирається зрання…* Це ти до того, що я більше не покохаю?

– Ага, – стенула плечем Ліля. – Хочеш прожити все життя одинокою?

Ася не хотіла, але їй весь час здавалося, що бути такого не може. Вона молода й обов'язково ще хтось займе її серце.

Розмова потекла в інше русло. Сталося це якось невимушено, природньо. Однак слова великого українського поета звучали в голові ще довго, навіть після того, як Ася повернулася до пустої квартири та лягла у холодне ліжко.

*рядки з вірша «Так ніхто не кохав» Володимира Сосюри