Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

***

Серце в грудях шалено билося. Андрій сидів в першому ряду авдиторії, очікуючи на Асю. Ще три хвилини тому пролунав дзвінок, а викладачка все не йшла. До передчуття зустрічі додалося ще й хвилювання. Чому запізнюється? Невже трапилося щось? Можливо, саме тому не відповідала? Але ж соцмережі відвідувала регулярно...

Коли нарешті Ковальова з’явилася у дверях – затамував дихання. Мабуть, такою щасливою він не бачив її ще жодного разу. Вона увійшла впевнено, з сяючою посмішкою на вустах. Розпущене волосся колихалося в такт, а погляд був спрямований перед собою.

Андрій сидів розслаблено, спостерігав, очікуючи того моменту, коли їх погляди зустрінуться. Як же він хотів обійняти її, пристрасно впитися в губи, насолоджуючись їхнім прекрасним солодкуватим смаком.

Ася підійшла до стола, поклала туди свої речі й нарешті подивилася на студентів. Ще до того, як погляд на долю секунди затримався на Андрієві, він усміхнувся їй задоволено, навіть хижо. А потім дивився, як Ася намагається приховати своє задоволення цим жестом.

– Доброго ранку, третій курс! Скучила за вами!

Дзвінкий голос рознісся авдиторією, змушуючи студентів загудіти у відповідь.

– І навіть за мною? – пролунало зухвале десь збоку. Андрій поглянув туди й побачив клятого Мартиненка. З'явилося бажання показати дурневі, хто за ким скучив, але Ася й сама впоралася.

– Завжди мають бути винятки, – знизала худеньким плечем.

– Іншими словами, – вирішив підтримати Ковальову Андрій, – кожна отара не без паршивої вівці.

Піднявся регіт. Хлопець подарував Мартиненку застережливий погляд і той одразу ж усе зрозумів. Затих, опустивши очі в зошит.

Лекція з Асею пролетіла, як завжди, мов за один момент. Андрій пропустив усіх бажаючих поговорити з Ковальовою вперед, а сам сидів у першому ряду й не міг відвести погляду від викладачки. Хотілося її всю. Затиснути в обіймах, зануритися у хвилясте пахуче волосся. А ще не відпускати.

Літо було надзвичайно довгим. Він тільки те й робив, що зупиняв себе, аби не писати їй щогодини, наче маніяк. А саме так він і почувався. Закоханим маніяком.

– Підходь уже, чи так і сидітимеш?

Ася усміхалася йому. Авдиторія уже спустіла, Андрій і не помітив.

– Радий вас бачити, Станіславо Вікторівно! – поклав перед нею журнал відвідувань. – Як провели відпустку? Були на відпочинку за кордоном?

– Рідне місто – найкращий курорт, – схилилася над столом, аби поставити підпис, – цього літа вирішила нікуди не літати, наступного вже відірвусь.

Викладачка простягнула йому журнал та подарувала добру усмішку. Її очі так уважно й одночасно зі захопленням вглядалися в його обличчя. Він і сам дивився на неї так само, не приховуючи зацікавленості. Відчував хвилювання, бо просто не міг не поставити вкотре важливе запитання.

– Можливо, ви передумали?

Ася підняла тонкі брови.

– Щодо чого?

– Щодо побачення.

Попри те, що знав наперед її відповідь, почувався впевнено. Навіть бурштинові очі, які пильно дивилися на нього, не могли знищити ту впевненість.

– Зі мною, – додав нахабно.

– Ні, – засміялася зніяковіло, сховавши очі.

***

Станіслава дуже сподівалася, що трепіт, який вона відчувала в грудях все заняття не відбивався на її щасливому обличчі. І навіть коли знову через силу довелося відмовити Андрієві, викладачка все одно відчувала дивне піднесення. Тепло, що зачаїлося в душі, просилося на волю. Напористість студента бентежила дивним чином, що навіть довелося відвести погляд.

– Ну справді, Асю? Хіба такий неприємний тобі?

Хотілося заперечити, що навпаки, але викладачка вчасно зупинилася.

– Це тут ні до чого, Андрію. Просто хіба ми зможемо бути разом тривалий час? Тобі лише дев'ятнадцять. Звідки мені знати, що через місяць не набридну тобі? Розбите серце мені не потрібне.

Несміливо подивилася на хлопця. Його обличчя було симпатичним, але одночасно з тим надто серйозним. Здається, Ася зачепила за живе.

– Мені двадцять. І я впевнений у своїх почуттях. Ми могли хоча б спробувати.

Захитавши головою, викладачка стала збирати свої речі. Вона планувала відповісти йому черговою відмовою, але в приміщення зайшли.

– До побачення, Андрію, – стримано усміхнулася, – рада чути, що у вас все прекрасно. Гарного дня!

– І вам... гарного дня.

Ася навмисне пройшла повз хлопця, аби зануритися в аромат його парфумів. Він п'янив та ламав її волю. Від нього паморочилося в голові. Але вона змушувала тримати себе в руках.

Після роботи спішила на зустріч. В місто нарешті повернулася з Польщі її найкраща подруга Ліля, яку вона не бачила більше року. Так скучила за коліжанкою, що летіла до неї на крилах. Усміхалася, очі сяяли, мало не пританцьовувала.

Щойно вийшла з університету – помітила Карпенка на парковці. Хлопець обперся на своє авто, засунувши руки до кишень дорогих блакитних джинсів. Біла кросівка, що підошвою спиралася на колесо, весь час п'ятою стукала об шину, ніби її власник нервував. Сорочка, яка лежала на ньому ідеально, була закатана до ліктя. У волоссі заплуталося жовто-гаряче західне сонце, а обличчя виказувало схвильованість. Погляд Андрія блукав десь зліва, тому Ася могла насолодитися його гарним профілем. Вона навіть на якусь мить затамувала дихання, побачивши такого ідеального Карпенка. Вперше за весь час їхнього знайомства пошкодувала, що вона не студентка. От зустрілись би вони років вісім назад...

– Станіславо Вікторівно! – гукнув хтось позаду.

Андрій одразу ж повернувся на її ім'я, став рівно й вперся в її очі своїми. Ну от що він з нею робить? Як можна лише одним поглядом змушувати бажати його?

– Станіславо Вікторівно! – її наздогнав студент старшокурсник. – Ви згубили...

Хлопець простягнув їй невеликий аркуш, на якому був список покупок.

– О, дякую! – усміхнулася вдячно. – Мабуть, випав з кишені сумочки, коли клала пропуск.