Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

***

Андрій змушений був чинити опір матері та вигадувати виправдання, чому він не може поїхати на навчання за кордон. Сказав, що варто підтягнути англійську, бо ніби відчуває, що має недостатній рівень. Василіса начебто й купилася, але стала слідкувати за сином, аби той старанно відвідував курси та достатньо часу проводив за підручником. Доводилося вдавати, що вчиться.

Цей тотальний контроль став дратувати уже за тиждень, тому хлопець серйозно розглядав варіанти, аби піти з дому. Але куди йти? До друга Стаса? Вони майже не спілкувалися останнім часом. Як і з іншими знайомими, які були в його житті «до» Асі.

Ася. Хотілося знайти саме ту лазівку в її серце, аби вона нарешті погодилася бути з ним. Андрій не втрачав надії. Рано чи пізно Ася все одно погодиться, бо має до нього почуття. Це видно у всьому – у її очах, стриманій усмішці, розмовах з ним...

Взяти хоча б їхній останній діалог біля універу. Спершу хлопець не міг повірити, що викладачка знову йде на побачення. Подумав, що за літо знайшла собі когось, як вона виразилася, «близького». Її слова добряче хлиснули батогом по душі. Але майже одразу ж Ася виправдалася, з соромом дивлячись в його очі. Той погляд наче все розповів про неї, всі секрети й потаємні бажання.

Потяг до Асі тільки збільшився після довгих канікул й перших днів навчання, потрібно було з цим щось робити. На думку спала, як йому здалося, хороша ідея...

***

Робочий тиждень виявився якимось надто важким для Асі. Мабуть, через те, що надто раптово похолодало. Хоча насправді вона часто замислювалася над словами Лілі про те, що кохання може більше не постукати в її двері. Це й пригнічувало викладачку, роблячи улюблену роботу непосильним тягарем. Бо ж хотілося зовсім іншого, а не працювати. Якби хоч Карпенко ще не розривав їй душу своїми гарними очима та посмішкою, що з ніг валить. Звісно, це Ася трохи перебільшувала. Однак в голові часом трохи паморочилося від тих почуттів, що стримувала в серці, не даючи їм прорватися на волю.

У п'ятницю після роботи, відчуваючи вселенську втому, навіть не пішла, як завжди, на тренування. Не хотілося, не моглося.

Холодний пронизливий вітер пробирав до кісток, гонив у квартиру. Й нехай опалювальний сезон ще не розпочався, все одно там було тепліше, ніж на вулиці. До того ж Ася в шафі зберігала обігрівач, який саме цього дня знадобився.

Установивши пристрій на кухні, стала готувати собі вечерю під хорошу голлівудську мелодраму. Несподіваний дзвінок у двері змусив завмерти. Вона нікого не чекала в гості. Ліля поїхала до батьків у передмістя, рідня Асина без попередження ніколи не приїжджає. Хіба сусід зліва, одинокий дідусь, міг зайти за чимось.

Ася підійшла до дверей та поглянула у вічко. На сходовому майданчику стояв незнайомий хлопець зі здоровенним букетом білих троянд. Що за сюрпризи? Можливо, помилилися дверима?

– Хто там? – голосно запитала не відчиняючи.

– Доставка! – незнайомець зробив крок до дверей.

– Але я нічого не замовляла!

– Це подарунок! – кур'єр поглянув кудись за букет.

Який ще подарунок? Хто це вигадав? Рідня? Тоді який привід? Що за жарти? Цікавість перемогла й вона відчинила двері.

Широка усмішка кур'єра, трохи молодшого за Асю, здавалася фальшивою.

– Ковальова Станіслава?

Дівчина кивнула й він простягнув їй троянди, а потім і маленьку білу коробочку, однак Ася не спішила забирати доставку.

– Хто відправник? – демонстративно склала руки на грудях й примружила очі.

– Вибачте, я не можу вам повідомити ім’я замовника. Не дозволяється.

Хлопець знизав плечима й знову простягнув їй подарунки.

– Це Сашко так жартує? – запитала, маючи на увазі свого дядька. Це цілком в його стилі – робити сюрпризи.

– Вибачте, я не знаю. Мені потрібно далі їхати на замовлення, чи не могли б ви забрати це та розписатися?

Знову фальшива посмішка.

– Гаразд, – здалася Станіслава. Зрештою, хто б це не був вона все одно рано чи пізно дізнається.

Залишивши в накладній свій автограф, забрала квіти й коробочку та попрощалася з кур'єром, отримавши третю нещиру посмішку.

Квіти напрочуд приємно пахнули, що робило цей день не таким вже й поганим. Ася поставила їх у воду, ще раз понюхала, навіть сфотографувала, думаючи викласти світлину на своїй сторінці. А потім взялася в руки білосніжну коробочку й легко відкрила її.

Зверху була записка, написана каліграфічним почерком.

«Сподіваюся, не сумуватимеш без мене всі вихідні.

А.»

Тоненькі брівки одразу ж підскочили вгору, а потім на серці приємно залоскотало. Андрій. Це її улюблений студент зробив таку несподіванку. Ася заусміхалася, думаючи, який же він все-таки уважний та романтичний. Навіть з'явилося на душі якесь дивне сум'яття. Стало цікаво, що ж там під тією запискою. Вона обережно дістала її. В коробці були сережки. Сріблясті, швидше за все з білого золота. Гарні, дорогі на вид, з синіми камінчиками-намистинками.

Були змішані відчуття. Хотілося мати таку красу, адже Ася взагалі дуже любила сережки, була в неї навіть своя невеличка колекція. Але разом з тим їй здалося, що цей подарунок... він не від чистого серця.

Ася взяла в руки телефон з наміром зателефонувати Карпенку. І що йому сказати? Подивилася на сережки й замилувалася – вони ідеальні. Але для чого? Навіщо? Невже він вирішив таким чином купити її? Навіть здригнулася від цієї думки.

– Серйозно? – запитала вголос обурено, не зводячи очей з прикраси. – Думав, я поведуся на брязкальця?

Закрила коробку й поклала її на край столу. Вирішила, що не буде телефонувати студентові, а в понеділок скаже все особисто. Це ж треба було додуматися до такого!

 Спати лягала обуреною, злилася мало не на весь світ. А от зранку ці відчуття притупилися й почувалася вже розгубленою. Звісно, те, що подарунок вона поверне, сумнівів не було. Але й Андрія більше не могла винити у такому «підкупі», адже серце підказувало, що він мав на увазі зовсім не те, що вона подумала.