Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Бігцем викликаю таксі. Мене трусить паніка. Напевно, краще було одразу їхати на квартиру, але ні… Він же вчора замовив сукню та білизну! Я не маю права порушувати його бажання! Вони закон!

Липовський точно не впаде у дикий захват від потертих джинсів та кошлатого светра оверсайз. Сюди ж варто додати звичайну білизну. Нормальні трусики, які ніде не жмуть і не муляють, та спортивний ліф. Звісно мені подобається гарна білизна, але якби вона була зручна та міцна. Зазвичай мереживо вкрай тендітне. Утім найбільше жахіття бюстгальтери з кісточками. Чи може я їх обирати не вмію, що вічно щось мені не так. Не знаю…

Але хто мене питає, що подобається? Я перед Липовським маю поставати спокусливою лялькою, бо саме таке хоче бачити. Він дав за це великі та страшні кошти. І вони реально страшні. Адже коли тримала їх в руках, то все дрижало всередині, а в голові зароджувалася навіжена параноя. За таку суму деякі навіть убити можуть.

Хоча ті кляті двісті тисяч доларів була ціна за право на життя двох людей. Якось навіть дешево… Я завжди думала, що життя не можна оцінити та наклеїти на нього стікер із циферками, а тим паче, що його має право хтось відбирати.

Але не туди думки несуть. Треба кмітувати про інше. Бандити у минулому. Зараз моєю головною проблемою є Липовський. Я не повинна його злити, адже у такому стані він страшніший за тих, що погрожували, у триста разів. Повинна вгоджувати йому у всіх планах.

Таксі уже везе мене додому. Я сиджу на задньому сидінні та дивлюся на навігатор водія, де пише, що орієнтовне прибуття о 17:35.

Чорт! Таке не підходить! Мені ще треба речі зібрати!

- Вибачте, а ви можете їхати трішки швидше? - лагідно кажу водію. - Я дуже запізнююся.

- Дівчино, максимальна швидкість у місті п'ятдесят кілометрів за годину, а більше - порушення правил дорожнього руху. Мені не треба проблем.

Закусую губу. П'ятдесят кілометрів. Звісно не можна сперечатися, але тут від швидкості залежить багато чого.

- А якщо я вам додатково заплачу? - не полишаю надії.

- Ні, - грізно мовить водій, що його тон аж пришпилює мене до спинки сидіння. Я ж не кажу вдвічі збільшувати. А трішки…

Спрямовую погляд у сторону. Намагаюся відволіктися, та помічаю, що таксист починає рухатися з меншою швидкістю. Я дивлюся назад та вперед - нікого, а у нього на спідометрі двадцять п'ять кілометрів на годину, а до цього було сорок. Зараза! Хто так робить!

- Вибачте, а чому так повільно? - обурююся. - Ви ж казали, що максимальна п'ятдесят.

- Дівчино, не заважайте водію - ще одне слово та висаджу вас! І мені плювати, що у вас повністю оплачена поїздка.

Я відкриваю рота… Язик чухається, щоб сказати щось гостре, але замовкаю. Тільки витрачу час. Тому складаю руки на грудях та чекаю.

У результаті я біля свого під'їзду о 17:40. Це катастрофа! Я виплигую з авто та одразу біжу до квартири. Мчуся сходами, мов божевільна, бо до ліфта стоїть черга з бабць зі смугастими торбами та мені точно не скористатися цим корисним винаходом.

Тому перебираю ніжками та здіймаюся на рідний шостий поверх. Бігом відчиняю двері. Взуття летить у сторону, а пальто розстібую - жарко. Хапаю перший пакет, який потрапляє під руки - білий із надписом "Усе для столу". Хоча у моєму випадку було б правильно – «Усе для ліжка».

Із блискавичною швидкістю переношуся до шафи. Потрібна сукня висить перед очима. Одразу знімаю її та кладу. Підходжу до комода. Шукаю красиву білизну – є! Хапаю чорний мереживний бюстгальтер. Тепер він складає компанію вбранню. Нипаю трусики відповідного кольору - знаходжу потрібні. Кидаю їх до пакета.

Одяг зібраний, що добре, але ледь не забула про засоби для макіяжу. Відчиняю косметичку. Беру тіні, туш, червону помаду, підводку для очей та коричневий олівець. Це все вже залітає до сумочки, що теліпається на мені збоку.

Знову несуся сходами. Годинник показує страшні 18:00. Чомусь ловлю нижче живота болі, що дуже характерні при місячних. Але це не можливо. До них ще п’ять днів, а до того, вони ніколи в мене не починаються посеред білого дня. Зазвичай стукаються вранці та сповіщають, що наступні чотири дні будуть зі мною, а може ще затримаються на п'ятий.

Ігнорую біль. Можливо, він через велику фізичну активність. Бігаю, як пес, що відчуває свободу, а перед тим рік сидів на прив'язі та сумно глипав на суворих господарів.

Коли сідаю в авто, то біль зникає. Значить мала рацію. Нема чого перейматися.

Вмощуюся прямо та з гіркотою розумію, що до Липовського мене везтиме той самий таксист! Зараза! Він же спеціально стане плестися, як п’яний равлик! Це бачу у його сірих очах, що дивляться на мене через дзеркало, що висить посередині.

Зараз дійсно хочеться сказати, якесь нецензурне слово. Воно сидить на кінчику язика, але мене перериває дзвінок. Виймаю смартфон, що калатає у сумці. Боюся, що миготітиме "Олександр Липовський", але бажає чути брат.

- Так, - відповідаю.

- Адо, я навіть не знаю, як тобі дякувати, а тим паче не уявляю, де ти взяла кошти.

Краще тобі не знати…

- Головне, що все позаду, - відповідаю, та рушає водій.